а складав у коморі – ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і взуватися. – Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.
– Зараз… Я зараз… – заметушився той. – Я ж, звиняйте, не знав. – Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:
– Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!
– Та я ж, звиняйте, не нарошне! – виправдовувався комірник. Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь – стрибне і не зблимне. – То які, мо’, будуть указанія?
– Указанія? – Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: – Указанія одержиш од старости… А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?
– Пообідати? Аякже, мона! – Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл. – Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав – приберіг.
– Що, пане старосто, приймемо запрошення? – зовсім уже розвеселився Гайдук, – він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.
– Дякую, ви вже якось там без мене…
– Чого так?
– Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.
– Що ж, треба то й треба, – погодився одразу Гайдук. – А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!
І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував:
– Та живемо – спасибі визволителям нашим!..
– Що, так хліба багато? – допитувався глузливо Гайдук.
– Та не так щоб і багато…
– Чи салом уже й чоботи змазуєте?
– Та й сальця не так щоб і дуже… Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.
– Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! – пояснив строго Гайдук. – Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?
– Та ми… Та останнім шматочком!.. – Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширше: – Просю!.. – І вже до дружини: – Жінко! Зустрічай-но гостей!
У хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. «Азія! – як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук. – Учити та вчити!» Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. «Азія! – подумав ще раз Гайдук. – Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски,
