також і фактичний матеріал на той випадок, коли він переможе в собі Святе Письмо й ті погляди, котрі диктувала йому сучасна громадська мораль, і то менше бруду бачив він у куплі, а самі повії починали здаватись йому якимись веселими й безжурними німфами, до котрих всі мусять звертатись за справжньою втіхою.
Микола ж любив і вмів розповідати про свої пригоди.
– Розказати про вуличних? З утіхою… тільки ці справи небезпечні через пошість, – можна загубити себе на все життя. Одначе, Бог милував, як бачиш… Пам’ятаєш ту гопкомпанію, що торік сиділа на задніх партах? Я там чимсь ніби обер-кондуктором був… От ми всією компанією так вечерком ходили по Херсонській вулиці – вона ж має певну репутацію – і зачіпали дівчаток…
Адже ж їх одразу видно: намазані, нафарбовані, звички особливі. Ти їй слово – вона тобі десять. На вулиці змовимося про ціну, а потім у номера. Ну, звичайно, не обходилось без приключок…
Тут Микола дотепно розповів, як вони не захотіли платити дівчині грошей за те, що вона їх погано цілувала, як дівчина плакала і як це взагалі було весело.
– Хлопці, йдіть чай пити, – залунав голос Миколиної матері, й Андрієві зробилось трохи сумно.
– Чи покликали б нас пити чай, якби чули нашу розмову? – думав він.
– Ось ти лаєш мою Галинку, – казав Микола, коли чай був випитий. – А ти ж зовсім її не знаєш… бачив, може, з раз. Якщо хочеш, то підем сьогодні до неї. Я у їх запросто буваю. Ти вільний?
– Сьогодні неділя. Вільний.
– Так ходім зараз, бо вже нерано.
Вони вийшли.
У Галі сиділи недовго, бо Андрій поспішав додому.
– Ну, що, як? – запитав Микола, коли вони повертались назад.
– Та вона симпатична… може, в неї й вдача гарна. Але ж все таки…
– Без усяких «але»! Отеє саме: вона симпатична і вдача у неї гарна, – зрадів Микола.
Весняна ніч уже обхопила й заповнила міста. Всі будинки зробились сіруватими й здавались нижчими, ніж вдень, немов хотіли вони нахилитись до землі, з котрої підіймались свіжі пахощі маленької зеленої трави. Із відчиненого вікна линули на волю згуки роялю, – часом сумні, як журба, часом веселі, як сміх; на волі вони жваво розбігались геть навкруги, мов юрба рухливих діток, і помирали з тихим зітханням понад далекою річкою. Сновигали люди, – одні заклопотано швидко, інші поважно – тихо, але всі вони здавались одноманітними й бездушними, бо легка темрява ночі згладила на обличчях їх носи, очі й губи й злила все в одну сірувато-синю пляму.
– А знаєш, – посміхаючись, сказав Микола, – на тім кварталі живе та… моя знайома, про котру я казав. Пам’ятаєш?
– Ну, що ж? Хай собі живе.
– А знаєш що? – таємниче зашепотів Микола, – ходім до неї…
Він спершу хотів цим пошуткувати. Потім якось несподівано наважився дійсно іти і серце його застукотіло швидше, а по тілу розлилась млявість.
Андрій
