не живуть у таких старезних будинках.
В автівці пахло ароматизатором з цитриновими нотками. Ляна пірнула на переднє сидіння і за звичкою вмостила рюкзак на коліна.
«Ото біднота», – посміялася в думках сама із себе й обережно переклала наплічник на заднє сидіння.
До магазину їхали мовчки. Ляна крутила головою в різні боки і розглядала майже незнайомі пейзажі. Гречани виявилися мікрорайоном, забудованим стандартними «чешками» вперемішку з новобудовами. Де-не-де вздовж головної вулиці тягнулися довгі виробничі приміщення. Такий собі мікс спального району із промисловим.
За кілька хвилин Іван звернув у вузьку вуличку, потім у ще одну, далі – у невеликий провулок. За дев’ятиповерхівками ховався старенький приватний сектор. Іван зупинив автівку біля невеличкого будиночка. На ньому не було жодної вивіски, тож дівчина спершу навіть засумнівалася, чи вони не помилилися адресою.
Ляна відчинила невисоку хвіртку. В ніздрі вдарив запаморочливий запах жасмину. Розлогий кущ обіперся на стіну невеличкої хатинки й аж тріснув від старості посередині. Будиночок був схожий на житловий і аж ніяк не на комерційне приміщення.
Двері були відчинені. Всередині трохи пахло нафталіном. Довелося зупинитися на порозі на кілька хвилин, щоб очі звикли до напівтемряви. Приміщення було мало схоже на магазин, більше – на склад. «Склад мотлоху», – подумалося Ляні.
Ляна не одразу помітила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на дивані й спав.
– Кхм, – наважилася заговорити.
Хлопець зірвався на рівні й протер очі:
– Ви щось хотіли?
– Я… Я Ляна, донька Анатолія Яковенка. Власника цього… магазину, чи як це назвати, – дівчина роззирнулася навколо. У невеличкій кімнаті всюди були розкладені старі речі: годинники, дитячі іграшки, навіть жіночі сумочки.
– Донька? О Божечки! – схопив її за плечі хлопець. – Це ж так добре! Бо я вже не знав, що мені робити. Ось, – покопирсався у кишені штанів і дістав звідти ключ, – це батько для вас залишив.
– Для мене?
– Для вас. Сказав, віддаси моїй доньці. Я думав, ви в гості приїдете чи так, проїздом. А воно он як вийшло… Я вчора на похорон не ходив, не міг. Не люблю, знаєте, такі події, – говорив швидко, промовляючи кожне слово наче трохи не до кінця, через що Ляні доводилося дивитися на його артикуляцію, щоб зрозуміти, що він каже.
– І як мені знати, що цей ключ відкриває?
– А, – схопився хлопець, – та я знаю! Це ключ від дядькоанатолієвого столу, – показав рукою на маленькі дверцята біля дальньої стіни.
Ляна знизала плечима: навіщо передавати їй ключ людиною, яка знає, від чого він.
– А ви? – дала зрозуміти інтонацією, що чекає від чоловіка, що той пояснить, хто він.
– Я? О, я продавець. Вже майже рік в дядьканатолія працюю. Ніколай я, – простягнув руку.
– Микола?
– О, я знав, що ви перепитаєте, – посміхнувся. Ляна помітила, як на кутиках його губ заблищала слина. – Ніколай. Так
