типу того, – присіла, щоб зібрати документи, що випали, й помітила дещо незвичайне. Поміж завіреними нотаріусом тисненими паперами виднівся край чи то листівки, чи то фото. Непомітно переклала знахідку до кишені й випросталася: – Тато ніби щось знав.
– Так буває, люди часом передчувають свою смерть, – Іван обережно поклав руку їй на плече.
– Де ти був? – вирішила перевести розмову Ляна, бо їй здалося, що Ніколай аж затремтів після слів Івана.
– Паркувався. Тут вузькі вулиці, не так легко знайти місце.
Ляна притисла до грудей теку, зачинила за всіма трьома двері до маленької кімнатки.
– Ви можете там залишатися, – тепер уже сумно посміхнувся Ніколай. – Це вже ваш кабінет.
– Мій? – Ляна нарешті осягнула, які проблеми на неї раптово впали. – Але я… Я не знаю. Я живу в Києві, тут – на кілька днів. Як думаєш, – глянула на Івана, – це все можна продати?
Ніколай аж підстрибнув на місці:
– Продати? Як це – продати? А я?
– Ну, ти мусиш знайти нову роботу.
Хлопець похнюпився і сів у крісло, в якому Ляна застала його сплячим. Цікаво, скільки йому років? Такі… Ляна не могла відшукати потрібного слова… такі довго виглядають як діти. Ляна дала б йому років двадцять п’ять, але йому може бути навіть сорок. Зрештою, це не має значення, бо якщо він зміг влаштуватися працювати до її тата, то зможе знайти й іншу роботу. Хоча хлопця було шкода.
– Ти ж не збираєшся тут розплакатися? – торкнулася його плеча.
– Не збираюся, але буду, – навіть зараз, здавалося, він посміхався.
– Слухай, заспокойся. Я ж не завтра їду. Давай так: я залишуся тут ще на два тижні, а ти тим часом підшукаєш собі іншу роботу.
Ляна відразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою м’якосердною і змінювати всі свої плани тільки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю. Що-що, а ця нерішучість у неї точно від батька.
– Скажи, – втрутився Іван, – крамниця має якісь гроші?
Ніколай схлипнув:
– Не знаю. Ні. Думаю, майже все йшло на оплату рахунків…
– Ясно, – Уляно, вийдемо?
Ляна навіть не відразу зрозуміла, що він звернувся до неї, – задумалася про щось своє. Іван легенько торкнувся її голого ліктя.
– Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.
– Ляно, давай вийдемо, – шепнув їй у вухо.
За порогом дівчина знову вдихнула аромат жасмину і примружилася від яскравого сонця.
– Ти ж розумієш, що він бреше? – Іван запхав руки до кишень і дивився кудись під ноги.
– Про гроші?
– Так.
– Мені байдуже. Мільйонів тут бути не могло.
– Може, батько щось залишив вдома? Готівку, банківські картки.
– Нічого такого не бачила, – Ляна підвела голову: на високому дереві поруч співала пташка.
– У
