говорите!..
Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.
– Повинна бути казка, – гарячково вела вона. – Розкривається завіса, і таке м’яке, м’яке світло… Виростають гаї, в них затишок, пухка трава… І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній… А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!
– Але… як я довідаюсь, хто от… хто присилає вам квіти?..
– Хіба обов’язково того самого?.. – задумливо промовила Марта.
Льова мовчки закурив і глибоко замислився, пальцями лівої руки нервово шарпаючи кінчики бурців. Ці бурці, дарма що ріденькі, на тлі голених облич сучасності зразу вирізняли хлопця, давали йому оригінальне й примітне лице. В них було щось старосвітське, щось від минулих часів, коли рослинність на чоловічому обличчі вважалась за ознаку мужності, а коса становила неодмінну прикмету жіночої краси. А тепер, коли ножиці й бритва змінили лице людськості, бурці можуть викликати тільки здивування. Але Льова завів бурці на смак колишньої своєї дружини, а потім вони вже механічно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, він нагадував не так лева, як пуделя.
Мовчанку урвала дівчина.
– Я вам, здається, дурниць наплела, – холодно сказала вона. – Ідіть додому.
– Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…
– Навіщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? – спитала вона, вмостившись на ліжкові.
– Це… один лікар.
– Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.
– Це такий лікар, що… нікого не лікує.
– Який же він лікар?
– Учений, тобто професор, – пояснював Льова. – Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я, – додав він, червоніючи. – Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.
Дівчина мовчала, заплющивши очі.
– Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії, – провадив Льова. – Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…
– У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!
– Не можна судити людину по спеціальності! – болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: – Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд, – сказав він і знову злякався. – Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви, може, образились, Марто, що я так говорю?
– Ні, ні, – мляво відповіла дівчина, – кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радісно ворухнувся.
– Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю,
