то він перебрав з 1920 року якийсь десяток міст та професій, аж поки 1927 року не прибув до Києва на працю в ковбасному відділі одної з безлічі соробкопівських крамниць. На цей час з нього вже цілком виробився лагідний аскет, що зрозумів життя і простив людям, геть відмовившись від думки їх виправляти – тобто найпристойніший з усіх можливих аскетичних типів. Так він і провадив би у вищім супокої своє непомітне існування, коли б не зустрів був якось батькового приятеля, вчителя канівського, що потім того незабаром помер, відігравши в Льовиному житті фатальну роль: через нього-бо мудрець спізнався з його дочкою, дівчиною Мартою, колись пустотливим підлітком, і закохався в неї так, як може закохатись людина, далека від людей та життя і винятково світовими проблемами заклопотана, – раптом, безглуздо й безнадійно.
Так просто в його житті сталася друга катастрофа, друга моральна контузія, що знову його спустошила й заперечила.
Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрія Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказів. «Він цікавий, розумний, вона може в нього закохатисяя», – думав він. І за мить його обпадали страшні сумніви. Проект обертався в нісенітницю, у хворе уявлення. Може, вчений взагалі не схоче з ним знатися? Так ні ж, вони здибалися разів зо три за цей час, і той навіть заходити запрошував! От він і зайде… «У всякому разі, треба спробувати, у всякому разі», – переконував себе Льова. Він тремтів від хвилювання. Власне, вчений був у нього єдиний знайомий, якого він без сорому міг рекомендувати дівчині. Ах, чого він вчасно не подбав, щоб мати таких цікавих чоловіків хоч душ зо три! А так йому лишалося тільки покласти всі надії на одного. І він надіявся! «Це треба зробити, це обов’язково», – міркував він.
Поки Льова, отак розважаючи, ішов із Жилянської вулиці на Арсенальну, між якими відстань могла бути солідним доказом глибини й сили його чуття, Марта якийсь час сиділа теж замислена коло теплої грубки. Потім раптом обернулась і постукала кулаком у стіну – це було звичайне хатнє гасло для її сусіда-кооператора, який невдовзі й з’явився на порозі.
– Хоч ви, Давиде Семеновичу, розкажіть щось цікаве, – плаксиво озвалася до нього дівчина.
– Хе, хе, – закректав кооператор, заходячи, – я, знаєте, всіда готов, всіда готов!
Прекрасна сирена Ірена
Літня жінка в чорній сукні, суха й висока, на вигляд дуже старовинна – дружина відомою терапевта, професора Маркевича, тихо підійшла до дверей доччиної кімнати й постукала.
– Ирен, к тебе можно? – півголосом спитала вона, відхиляючи до кімнати двері.
Тиша в помешканні була майже абсолютна. Прийом у професора кінчався, та й кабінет його містився зразу коло парадних дверей, у протилежному кінці до їдальні, де горіла лампа під широким матерчатим абажуром, що давав світло тільки на стіл і вузьку просторінь коло нього. Дубові стільці попід стіною здавалися темними кам’яними, картини, копії з Айвазовського,
