колись вивчати, наприклад, куховарської справи…
– Коли всі куховарки керуватимуть державою, – сказала Ірен.
– Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ – живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати…
– Марусю, – раптом звернувся професор до дружини. – Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!
– То це треба негайно опротестувати, – півголосом промовила вона.
– Я не маю найменшого сумніву, – вів далі Славенко, – що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв’язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його… заразом з українською мовою.
– Я проти есперанто, – заявив професор. – Ірусь, ще скляночку!
– Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. У своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання із шовківництва і мусив вивчати ще й італійську.
– Ви бачите, як нас душать, – сказала мати. – Тисячу карбованців податку! Тисячу карбованців!
Юрій Олександрович ввічливо посміхнувся.
– Так, це велика прикрість, – промовив він до матері. – Ще більша, може, прикрість те, що певна матеріальна забезпеченість зробилася в нас від’ємною прикметою. Маючи якихось зайвих п’ятсот карбованців, здобутих до того ж чесною працею, починаєш незручно себе почувати, починаєш таїтися з цим своїм невеличким достатком… Ми ще не вижили психології військового комунізму, ми одягаємося, наприклад, гірше, ніж могли б одягатися, силкуємося якнайскромніше встаткуватися і щороку прибіднюємося. Пристойне вбрання вважається в нас за непристойну розкіш, і я знаю багатьох, хто й досі ще не виліз із жахливої толстовки…
– Бо кожен ледар має право крикнути тобі: то непман! – сказала мати.
– В соціалістичній країні панує психологія жебраків, – зауважила Ірен.
– Ви хочете щось сказати, професоре? – спитав Славенко.
– Та дивіться, ваш чай уже зовсім прохолов!
Після першої склянки, швидко випитої, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посміхався, бурмотів «чудово» й переходив у грайливий настрій.
– І все-таки, незважаючи на всі оці прикрості нашої доби, – вів Славенко, – я мушу категорично висловитися за неї.
– Він хоче потрапити до міськради, – скрикнув, сміючись, професор.
– Татко,
