не тільки виробництва, але й цілого життя – це є високе гасло нашої доби. В цьому розумінні ми йдемо за заповітами Великої Французької революції, ступаємо в сліди великого Робесп’єра, що над гільйотиною підніс культ богині розуму. Звичайно, ми відмовляємось від смішних зовнішніх атрибутів цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп’єрова спроба, хай навіть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маєте допомогти мені поетично висловитись, – раптом звернувсь він, посміхаючись, до молодої господині. – Я хотів ужити тут музичного терміну, яким означають вступ до опери…
– Увертюра, – сказала Ірен.
– Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великої опери розуму!.. Оце ті міркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, які походять здебільшого від консервативності нашої психіки.
– Та ми всі вже чудово примирились, – сказав професор.
– А я не примирюсь! Не можу! – скрикнула Марія Миколаївна, згадавши синів, яких загибель вона призвичаїлась ставити на карб більшовизмові, дарма що один з них поліг на імперіалістичній війні.
– Ти надто нервова, мамо, – холодно промовила Ірен.
У цю мить на дверях з’явилась Пелагея.
– Там по вас, Степане Григоровичу, приїхали, – сказала вона.
– Так, так! – скрикнув професор. – Я й забув, у мене консиліум о восьмій… Ви бачите, я навіть чаю не напився… Іду, іду, – крикнув він Пелагеї. – Чудово… Марусю, – звернувся він до дружини, – наготуй мені, знаєш, літературу про шлункові хвороби й торішні мої записки підбери… завтра лекція…
– У вас незрівняна дружина, – сказав Юрій Олександрович, прощаючись із ним.
– Вона й лекцію за мене прочитає, чудова! Іду, іду, – крикнув ще раз професор і вибіг, чи, певніше, викотився з кімнати, бо куценький був і товстий.
– Жінка повинна бути помічником своєму чоловікові. Так мене виховано, і так я виховувала…
– Мамо, піди доглянь, щоб батько не забув чого, – сказала Ірен.
– Хочете ще чаю, Юрію Олександровичу? – спитала Ірен, коли вони лишились на самоті.
– Ні, дуже дякую, – сказав Славенко. – Я волів би краще попросити, щоб ви заграли щось.
– А, ворог мистецтва, ви любите музику!
– Кожен має свої хибкості, Ірен.
У вітальні Ірен сіла до рояля, а Славенко вигідно пірнув у м’який фотель.
– Дозволите курити? – спитав він, добуваючи шкіряного цигарника.
– Прошу, – відповіла господиня, розгортаючи вальси Шопена.
Славенко не розумів музики і не почував великої потреби її слухати. Але в домі професора Маркевича він виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих міркувань: передусім, це тішило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самоті говорити. Він почував, що їхнє знайомство дійшло вже до того ступеня, коли
