мене! Взагалі, ти потрапив на зовсім незвичайний у мене настрій, – сказав Славенко, пускаючи дим. – Чергова серія моїх спроб закінчилась блискуче. Беруся тепер за нуклеопротеїди! До речі, де ж живе ця Бісектриса, ця мадемуазель Помпадур?
– Дуже близенько, на Жилянській, чотири квартали звідси…
– Це спрощує справу. Ходімо. Ах, чорт! – раптом скрикнув він. – Сьогодні день, коли я роблю візит шановному професорові Маркевичу! Але в мене сьогодні нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай…
І він переказав телефоном професоровій покоївці Пелагеї, що нездужає, просить вибачити й прийти не може.
– Бачиш, ти призвів мене до брехні, – сказав він Льові. – Але до брехні я ставлюсь цілком розумово: мені не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатнє й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребує. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього.
– Але час скажено йде, – сказав він, беручи на вулиці Льову під руку. – Пам’ятаєш наш саморобний шпиталь на польському фронті?.. Як це давно було! Чорт бери, так і зістарітись непомітно можна.
– Ми вже й так старі, Юрію, – меланхолійно зауважив Льова.
– Не в тому, зрештою, річ, старим чи молодим бути. Про мене старість навіть приємніша, спокійніша, але ж умирати не хочеться! Умирати ніколи не буде приємно, теорії Мечникова надто нереальні… Слухай, скажи зараз щиро, – ти справді не боявся небезпеки на війні, чи просто вдавав?
– Ні… справді не боявся… Так виходило, що не боявся.
– Дивна річ! Але тебе не впізнати. Не впізнати бравого лікпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаєш.
– Бачиш, Юрію, – обережно промовив Льова, – це зовсім нічого не важить, як людина виглядає…
– Що? Ну, покинь… Лице – дзеркало душі. Ти ж усе-таки медик!
Юрій Олександрович почував себе чудово. Його душа по скінченні чергової серії спроб нагадувала щось ніби першотравневе свято, уквітчане переможними прапорами. Це був блаженний настрій безтурботності, хвилина розснаження скупченої довгий час психічної енергії перед новим її напруженням.
Коли вони підійшли до будиночка на Жилянській вулиці, Юрій Олександрович мимоволі засміявся.
– Що за халупа, – сказав він. – Уявляю, які монстри тут мешкають! Цікава дівчина могла б добрати собі цікавішого приміщення. Ні, Льово, я зовсім перестаю вірити в її високі прикмети.
В кімнаті Льова ніяково познайомив його з дівчиною.
«А она смазливая», – байдуже подумав Славенко, тиснучи їй руку.
– Прошу знайомитися далі, – сказала Марта.
– Давид Семенович Іванчук, – промимрив кооператор, невдоволений із забігу ще двох осіб.
– Дмитро Стайничий, – сказав юнак-інженер, що приїхав з Дніпропетровського.
– Вибачте, – сказав Славенко, – я не дочув
