назвою «першого заміжжя».
По тім того ще одна пригода трапилася Ірен, але про неї й сама мати тільки невиразно могла здогадуватись. У кімнаті, що тепер призначалась Юрієві Олександровичу Славенку, жив років зо два тому якийсь медик-студент. Згодом він вибрався.
Тим часом професор Маркевич відпустив останнього хворого, скинув халата й востаннє вимив руки. Потім узяв зі столу слухову трубку, машинально поклав її в жилетну кишеню, лишивши розкидом на столі шматки паперу, картки, де записував хворих, та з півдесятка олівців, якими писав рецепти, і підійшов до шереги українлісівських засклених шаф, що стояли з книжками попід стіною. Тут він постояв із хвилину, замислившись, але зрештою махнув рукою і весело вийшов з кабінету.
У передвітальні покоївка підтирала після пацієнтів підлогу, і професор, ідучи, озвався до неї:
– Ну що, кінчили, Пелагеє? Чудово!
В їдальні вже кипів і булькав самовар. Ірен вийшла зі своєї кімнати і розставляла на столі чайне накриття, бо за звичаєм професорського дому вечірній час був у обов’язках молодої господині.
– Добривечір, мої любі! – сказав професор, сяючи. – Мої хороші! Як ся маємо, га? Чудово, чудово!
Він поцілував руку дружині, що поцілувала його в голову, і навпаки – руку йому поцілувала дочка, а він її в скроню. Це теж був обов’язковий ритуал, що повторювався щоразу, вранці й увечері, коли професор з’являвся в родинному колі.
Але він ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:
– Як ся маємо, Ірусю? Моє ти серденько! О, ти виглядаєш чудово!
Старший син його загинув ще на імперіалістичній війні, другий син, захопившись ідеєю поновлення Росії, був забитий під Києвом 1919 року, і тепер дочка лишилась єдиним нащадком професора, єдиною метою його батьківського захоплення.
– Дякую, тату, – відповіла Ірен.
– Ну, чаю, чаю! – скрикнув професор. – Ірусь, усе на місці?
Чай був улюбленим напоєм професора і, власне, єдиною його розвагою. Обідати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечері він міг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого – для цього на таці стояв чепурний кошик з десятком вуглин, які й підкидалось щипцями в самовар, щоб підтримати його в стані кипіння.
– Зараз прийде Юрій Олександрович, – озвалася мати. – Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину…
– Юрій Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник… – сказав професор. – Що за голова! Блискучий розум! Але… Ірусю, золотко моє, доглянь самовара, щоб не прохолов!
Справді за якусь хвилину пролунав дзвінок, і з’явився Юрій Олександрович Славенко – високий чорнявий молодик, рівно зачісаний, з довгастим енергійним обличчям. Він привітався, поцілував жінкам руки, а професорову руку міцно потиснув.
– О,
