коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотів сказати, що це неправда, – додав він, збентежившись.
А що дівчина не відповіла нічого, він знову почав:
– Над людиною, Марто, багато що тяжить… У кожній людині багато минулого… забобонів… Вона вся в рамцях… іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина – це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас… І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста… вона з намальованої картини робиться людиною…
Він глянув на дівчину, що лежала, сплющивши очі, і на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помітна посмішка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очі його зайнялись глибоким, звільненим вогнем, що нагадував фосфоресценцію моря. Він стиснув руки й сказав майже пошепки:
– Ви не знаєте своєї сили, Марто!.. А я її почуваю… Від вас пашить теплом, ви – огнище щастя. Замерзлі, понівечені, затужавілі приходять до вас і простягають руки… Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас… Марто, відчуйте свою силу й дайте іншим відчути її.
Ви – цариця землі, все, що ви бачите, належить вам!
– Покиньте, Льово, – мляво сказала вона. – Я одержую шістдесят карбованців на місяць.
– Все, все! – шепотів він у екстазі. – Вам тільки здається, що не належить, а насправді належить, Марто… Ви не знаєте своєї сили! А це знає… моя… любов…
Льова через велику силу вимовив останнє речення й відразу знітився після збудження, його довга постать раптом осіла на стільці, зібгавшись і зщулившись.
– Не женіть мене, Марто, – благально промовив він.
– Я вас не жену, – відповіла вона. – Але йдіть уже додому, ви дуже хвилюєтесь.
Він покірно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потім несміливо запитав:
– А можна… познайомити вас… я казав…
– Знайомте, – байдуже промовила дівчина, підводячись. – Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого більше. Оце книжка? Ідіть, я читатиму.
Він мовчки вклонився й вийшов. Обережно й тихо, як завжди, причинив за собою вихідні двері, а на ґанку спинився, замислившись. Дрібний сніжок, що з вечора почав падати, вмить запорошив його постать, танучи на бурцях та борідці. Ця висока негнуча постать постояла трохи й довгими кроками потім рушила з подвір’я на вулицю.
Жив Льова на мало відомій ширшому загалові киян Арсенальній вулиці, яку не так-то й легко знайти в печерських нетрях і яку всі мають нахил плутати з вулицею Арсеналу, що тягнеться на південь від славного в історії революції заводу. Але яка вулиця Арсеналу широка й довга, така вузька та куца Арсенальна вулиця, що складається раптом із двох кварталів одноповерхових будинків з доконечними палісадниками й силою котів та собак. Що живуть тут винятково робітники, поденщиці, пралі, бендюжники та чорнороби, які зранку всі розходяться на працю, то вдень кількісна
