це вам зовсім не цікаво, і я тільки забираю у вас дорогоцінний час.
– Навпаки, мені це дуже цікаво! – вигукнув д’Артаньян. – І зараз я абсолютно вільний від усіх справ.
– Так, але мені вже час молитися, – сказав Араміс, – потім мені треба буде скласти кілька віршів, що про них просила пані д’Егільйон. Після цього я мушу зайти на вулицю Сент-Оноре, щоб купити рум’ян для пані де Шеврез. Як бачите, мій любий друже, на відміну від вас, я дуже поспішаю.
І Араміс, привітно потиснувши руку своєму товаришеві, попрощався з ним.
Д’Артаньян, хоч як намагався, так більше нічого і не довідався про своїх нових друзів. А тому вирішив вірити всьому, що розповідають про їхнє минуле, втім, сподіваючись на більш певні та повні відомості в майбутньому. Нині ж Атос удавався йому Ахіллом, Портос – Аяксом[25], а Араміс – Йосифом[26].
Тим часом життя тривало, і не можна сказати, що для молодих людей воно було нудним і нецікавим. Атос грав і, як завжди, програвав. Але він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманцем вони користувалися постійно. І якщо він грав на слово честі, то вже наступного дня, о шостій годині ранку, посилав розбудити свого кредитора, щоб повернути йому вчорашній борг.
Портос грав час від часу. У дні, коли його супроводжував успіх, він ставав піднесеним і зухвалим. Та програвши – зникав на кілька днів невідомо куди, а тоді з’являвся, помітно зблідлий і схудлий, але з грошима в кишені.
Що ж до Араміса, то він не грав ніколи. Він був найнікчемніший мушкетер і найнудніший співтрапезник, який тільки може бути. Він завжди кудись поспішав. Іноді, в розпал званого обіду, коли захмілілі від вина і захоплені розмовою учасники застілля збиралися ще дві-три години посидіти за столом, Араміс, поглянувши на годинник, підводився і, вибачливо усміхнувшись, прощався з присутніми, щоб устигнути, як він говорив, на зустріч з якимсь ученим богословом. Іншим разом він квапився повернутися додому, щоб попрацювати над дисертацією, і просив друзів не заважати йому.
І щоразу, коли таке траплялося, Атос усміхався своєю чарівною і трохи сумною усмішкою, яка так пасувала до його благородного обличчя, а Портос пив і присягався, що Араміс у кращому разі стане хіба що сільським священиком.
Планше, д’Артаньянів слуга, з гідністю витримав випробування щастям. Він кожного дня діставав свої тридцять су, і впродовж місяця повертався додому трохи захмелілий, але, втім, залишаючись ввічливим і старанним слугою. Та коли над помешканням на вулиці Могильників подули вітри змін – і змін аж ніяк не на краще, інакше кажучи, коли сорок пістолів короля Людовіка XIII були повністю, або майже повністю витрачені, – Планше почав нарікати на свого хазяїна. Скарги ці Атос вважав нудними, Портос – непристойними, а Араміс – просто смішними. Атос порадив д’Артаньянові вигнати цього пройдисвіта, Портосу ж кортіло добре його віддухопелити, перш ніж вигнати, гарненько його відлупцювати, а Араміс стверджував, що панові
