Кажіть усе до кінця або… ви самі розумієте…
– Я знаю про це від своєї дружини, добродію, від своєї власної дружини.
– А їй від кого це стало відомо?
– Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довіреної особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.
– Так-так, дещо вже вимальовується, – сказав д’Артаньян.
– Отож продовжую, добродію. Чотири дні тому дружина приходила до мене – однією з умов її служби був дозвіл відвідувати мене двічі на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, і ось вона прийшла до мене і втаємничила, що королева останнім часом дуже боїться…
– Чого ж вона боїться?
– Річ у тім, що пан кардинал, здається, в останні дні переслідує і знущається з королеви більше, ніж будь-коли. Він не може їй пробачити історію з сарабандою. Ви знаєте про цю історію з сарабандою?
– Хай йому біс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все відомо.
– Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!
– Невже?
– І королева гадає…
– Що ж гадає королева?
– Вона гадає, що герцогові Бекінгему відправили листа від її імені.
– Від імені королеви?
– Так, щоб викликати його до Парижа, а коли він приїде, заманити його в пастку.
– Хай йому біс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?
– Всі знають, як вона віддана королеві. її або хочуть віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб використати її як шпигунку.
– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаєте того чоловіка, що викрав її?
– Я вже казав вам: мені здається, що я його знаю.
– І як його звуть?
– Цього я не знаю. Мені тільки відомо, що він – людина кардинала, віддана йому тілом і душею.
– Але ви коли-небудь бачили його?
– Так, дружина мені якось показувала його.
– Чи немає в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упізнати?
– О, звичайно! Це поважний добродій, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, білозубий, а ще в нього шрам на скроні.
– Шрам на скроні! – вигукнув д’Артаньян. – І ці білі зуби, пронизливий погляд, смаглява шкіра, чорне волосся, поважний. Це він, той чоловік з Менга!
– Чоловік з Менга, сказали ви?
– Так-так! Але це не має ніякого відношення до справи, тобто навпаки – це спрощує її. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу і вам і собі, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловіка?
– Навіть не знаю.
– А де він живе?
– Не
