ВДАЧА ПОТРОХУ ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ
Як і передбачали Атос та Портос, за півгодини д’Артаньян повернувся. І цього разу він знову не зміг наздогнати незнайомого, який зник, мов у воду впав. Д’Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі найближчі вулиці, але не знайшов нікого, хто був би схожий на людину, яку він шукав. Зрештою, він зробив те, з чого йому, можливо, слід було почати: він постукав у двері будинку, біля якого кілька хвилин тому стояв незнайомий. Він разів десять або дванадцять підряд ударив молотком у двері: ніхто не відгукнувся. Сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, запевняли, що в цьому будинку, двері й вікна якого, до речі, були позабивані дошками, вже з півроку як ніхто не живе.
Поки д’Артаньян гасав вулицями і грюкав у всі двері, Араміс устиг приєднатися до обох своїх товаришів, тож, повернувшись додому, д’Артаньян застав товариство в повному складі.
– Ну то що? – спитали в одно троє мушкетерів, глянувши на д’Артаньяна, що не тямився від гніву. По його обличчю рясно стікав піт.
– А нічого! – вигукнув юнак, жбурнувши шпагу на ліжко. – Цей незнайомий, мабуть, сам диявол. Він зник, як тінь, як примара, як привид!
– Ви вірите в привиди? – поцікавився Атос у Портоса.
– Я вірю тільки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидів, то й не вірю в них, – відповів Портос.
– Біблія, – повчально мовив Араміс, – наказує нам вірити в них: тінь Самуїла з’явилася до Саула[27] – це один з постулатів віри, і мені дуже шкода, Портосе, що ви не вірите в це.
– Мені однаково, людина він чи диявол, тілесне створіння чи тінь, ілюзія чи дійсність, але ця людина – моє прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й більше пістолів.
– Яким чином? – в один голос поцікавилися Портос і Араміс.
Атос, йдучи за своєю звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.
– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, відчинивши двері, просунув у щілину голову, намагаючись піймати бодай уривки розмови, – спустіться до власника цього будинку, пана Бонасьє, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини пляшок вина Божансі. Я найбільше його вподобав.
– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяїн відкрив вам необмежений кредит?
– Еге ж, – відповів д’Артаньян. – Від сьогодні. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по інше.
– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Араміс.
– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмітливіший серед нас чотирьох, – сказав Атос і, зробивши цей комплімент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.
– Та що, в біса, сталося? – спитав Портос.
– Авжеж, розкажіть нам усе, любий друже, – підхопив Араміс. – Звичайно, за умови, що це не кине тінь на честь дами: тоді вам краще й не починати.
– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, –
