по плечу.
– Може, вип’ємо? Я за ваше здоров’я, а ви за моє? – запропонував він, наповняючи два келихи вином з Божансі, яке люб’язно прислав бідолашний Бонасьє.
– О, це було б великою честю для мене, – пробурмотів командир гвардійців. – Щиро вдячний.
– Тоді за ваше здоров’я, пане… як ваше ім’я?
– Буаренар.
– Пане Буаренар!
– І за ваше, добродію… гм! А як ваше ім’я, дозвольте спитати?
– Д’Артаньян.
– За ваше здоров’я, пане д’Артаньян!
– Але спершу, – в якомусь незрозумілому захваті вигукнув д’Артаньян, – спершу – за здоров’я короля і пана кардинала!
Якби вино було погане, гвардієць, можливо, засумнівався б у щирості д’Артаньяна, але вино було чудове, і він повірив.
– Що ви накоїли? – обурився Портос, коли начальник варти подався слідом за своїми підлеглими і четверо друзів залишилися самі. – Яка ганьба! Четверо мушкетерів дозволяють заарештувати бідолаху, який благає в них допомоги! Дворянин п’є із нишпіркою кардинала!
– Портосе, – зауважив Араміс, – Атос уже сказав тобі, що ти дурень, і я приєднуюся до його думки. Д’Артаньяне, ти велика людина, і коли ти посядеш місце пана де Тревіля, я проситиму тебе поклопотатися за мене, щоб дістати місце настоятеля якого-небудь абатства.
– Або я чогось не розумію, – вигукнув Портос, – або ви схвалюєте вчинок д’Артаньяна?
– Ще б пак, хай йому біс! – сказав Араміс. – Не тільки схвалюю те, що він зробив, а й навіть поздоровляю його.
– А тепер, панове, – мовив д’Артаньян, не обтяжуючи себе спробами пояснити Портосові свою поведінку, – один за всіх і всі за одного – це тепер наше гасло, згода?
– Однак… – почав був Портос.
– Простягни свою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос і Араміс.
Безсилий проти волі більшості, але продовжуючи стиха сипати прокляття, Портос простягнув руку, і всі четверо хором вигукнули слова, що підказав їм д’Артаньян:
– Один за всіх і всі за одного!
– Чудово! Тепер нехай кожен іде до себе додому, – сказав д’Артаньян так, ніби командував усе своє життя. – Але – обачність і ще раз обачність, бо з цієї хвилини ми починаємо війну проти кардинала.
X
МИШОЛОВКА ЗРАЗКА СІМНАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ
Мишоловку винайшли задовго до нас. Коли з’явилася держава, вона створила поліцію, а поліція, у свою чергу, вигадала мишоловку.
Зважаючи на те, що наші читачі не звикли ще до жаргону паризької поліції і що ми вперше за п’ятнадцять з лишком років нашої письменницької діяльності вживаємо це слово в такому значенні, спробуємо пояснити, про що йдеться.
Коли в будинку, хоч би кому він належав, арештовують людину, яку підозрюють у здійсненні злочину, цей арешт тримається в таємниці. В передпокої влаштовують засідку з чотирьох або й п’яти поліцейських, двері відчиняють
