у кварталі, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.
Д’Артаньян, залишившись наодинці з пані Бонасьє, обернувся до неї. Бідолашна лежала в кріслі майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неї.
Це була чарівна жінка років двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком і чудовими зубками. Колір її обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але не витонченої форми. Та й ноги її не свідчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такі дрібниці.
Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши свій погляд на її ніжках, він помітив батистову хусточку, що лежала на підлозі, і підняв його. Ріжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощасній хусточці, через яку вони з Арамісом ледве не побилися на дуелі.
Відтоді д’Артаньян не полюбляв батистові хусточки з різними там гербами і вензелями. Тому він, не кажучи ані слова, поклав хусточку до кишені пані Бонасьє. Тим часом молода жінка почала приходити до тями. Вона розплющила очі, з жахом озирнулася довкола й побачила, що мучителів її вже нема і вона лишилася наодинці зі своїм рятівником. Усміхнувшись, жінка простягла до нього руки. Ніколи в житті д’Артаньяну ще не доводилося бачити такої чарівної усмішки.
– Ех, добродію, – сказала вона, – ви мене врятували! Дозвольте мені подякувати вам.
– Пані, – відповів д’Артаньян, – я зробив те, що зробив би на моєму місці будь-який дворянин. Тому ви не зобов’язані дякувати мені.
– О ні, навпаки, добродію, і я сподіваюся, що зможу віддячити вам за цю послугу! Але що хотіли від мене ці люди, про яких я подумала, що вони грабіжники, і чому тут немає пана Бонасьє?
– Пані, ці люди набагато небезпечніші за грабіжників. Це нишпорки пана кардинала. А щодо вашого чоловіка, пана Бонасьє, то його немає тут тому, що вчора його забрали й відвели до Бастилії.
– Мій чоловік у Бастилії? – вигукнула пані Бонасьє. – Боже мій! Що він такого скоїв? Мій бідолашний чоловік! Адже він – сама невинність!
Щось схоже на посмішку ковзнуло по все ще переляканому обличчю молодої жінки.
– Що він скоїв? – повторив д’Артаньян. – Я гадаю, єдиний його злочин полягає в тому, що щастя і нещастя його водночас бути вашим чоловіком.
– У такому разі, добродію, ви знаєте…
– Я знаю, що вас викрали.
– Але хто? Хто мене викрав? О, якщо ви знаєте це, скажіть мені!
– Якийсь чоловік років сорока – сорока п’яти, смаглявий, з чорним волоссям і шрамом на лівій скроні…
– Так, так! Але як його звати?
– Як його звати?.. Цього я не знаю.
– А мій чоловік знав, що мене викрали?
– Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.
– А чи догадується
