честю, – зауважив Атос, – що цей англієць заслуговує на кохання. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати таку шляхетну людину.
– А до того ж, – докинув слово й Портос, – він справжній франт. Я був у Луврі того дня, коли він розсипав свої перли, і, зізнаюся, два з них підібрав, продавши їх потім по десять пістолів. А ти, Арамісе, знаєш його?
– Не гірше за вас, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’єнському саду, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і те, що сталося, на мою думку, було принизливо для короля.
– Хоч би там як, – сказав д’Артаньян, – та коли б я знав, де зараз герцог Бекінгем, я взяв би його під руку й привів до королеви лише для того, щоб залити сала за шкуру кардиналові! Адже справжній наш ворог – це кардинал, і, коли б ми знайшли спосіб взяти його на кпини, я охоче ризикнув би навіть власною головою.
– То ви кажете, – перебив його Атос, – що галантерейник розповідав вам про побоювання королеви, чи не викликали Бекінгема сюди підробленим листом?
– Так, вона дуже непокоїться з цього приводу.
– Стривайте… – сказав Араміс.
– Що таке? – спитав Портос.
– Ні, нічого, кажіть далі. Я просто намагаюся пригадати деякі обставини.
– Тепер я переконаний, – вів далі д’Артаньян, – що викрадення цієї жінки пов’язане з подіями, про які ми говоримо, а можливо, і з перебуванням герцога Бекінгема в Парижі.
– Цьому гасконцю клепки не позичати! – захоплено вигукнув Портос.
– Мені подобається, як він говорить, – зауважив Атос. – Його провінційна говірка тішить мене.
– Панове, послухайте, що я вам скажу, – знову обізвався Араміс.
– Послухаємо Араміса! – вигукнули друзі.
– Учора я був у гостях в одного вченого богослова, з яким іноді раджуся, пишучи наукові трактати…
Атос усміхнувся.
– Він живе самотньо, у тихому кварталі, – вів далі Араміс, – відповідно до своїх уподобань та занять. Я саме виходив од нього, коли…
Тут Араміс замовк.
– Ну? – в один голос спитали його слухачі. – Ви саме виходили від нього, коли…
Араміс увесь зіщулився, як людина, що, сказавши неправду, наражається на якусь несподівану перешкоду. Але очі його приятелів уп’ялися в нього, всі напружено чекали продовження розповіді, і відступати вже було пізно.
– Річ у тім, що в цього богослова є племінниця… – вів далі Араміс.
– Он воно що! У нього є племінниця! – перепинив його Портос.
– Дуже поважна дама, – пояснив Араміс.
Троє мушкетерів зареготали.
– Ну що ж, коли ви регочете і сумніваєтеся в моїх словах, – обурився Араміс, – я рішуче відмовляюся розповідати далі.
– Ми віримо вам, як магометани вірять у свого пророка Магомета, і німі, як гробниці фараонів, – заспокоїв його
