квартиру, а позаяк я жодного разу не посмів докучати вам нагадуваннями про сплату, то мені і здалося, що ви оціните мою делікатність…
– Ну що ви, пане Бонасьє! – запевнив д’Артаньян. – Повірте, що я глибоко вдячний вам за це і коли, як я вже сказав, можу бути вам корисний…
– Я вірю вам, добродію, вірю, і саме хотів сказати, що цілком довіряю вам!
– Тоді кажіть далі, аби я міг вислухати все до кінця.
Пан Бонасьє вийняв з кишені аркуш паперу і простяг його д’Артаньянові.
– Лист! – вигукнув юнак.
– Я отримав його сьогодні вранці.
Д’Артаньян розгорнув листа і підійшов до вікна, бо вже починало сутеніти. Хазяїн будинку рушив за ним.
– «Не шукайте своєї дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть її, коли в її послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуєте відшукати її – ви загинули».
– Просто і переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.
– Так, але ця погроза найбільш мене лякає. Я, добродію, звичайний городянин і боюся Бастилії.
– Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й мені не дуже кортить змінити це помешкання на одну з її камер. Коли б ішлося про те, щоб пустити в хід шпагу, – то це б іще нічого…
– Але, добродію, я так розраховував на вашу допомогу!
– Справді?
– Щоразу зустрічаючи вас у товаристві таких завзятих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й ваші друзі, роблячи послугу нашій бідолашній королеві, матимете водночас втіху зруйнувати підступні наміри його преосвященства.
– Безперечно.
– І, крім того, я гадав, що коли ви заборгували мені за три місяці за квартиру і я ніколи не нагадував вам про це…
– Так-так, ви мені вже наводили цей довід, і я вважаю його переконливим.
– А крім того, я навіть не заїкнуся про плату, поки ви своєю присутністю будете робити честь жити в моєму будинку…
– Чудово!
– І ще… я хотів би запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо, звичайно… що малоймовірно, у вас раптом виникла потреба в грошах…
– Чудово! То, виходить, ви багаті, пане Бонасьє?
– Точніше сказати, забезпечений. Мені пощастило зібрати трохи грошей, які я вклав у торгівлю галантерейними товарами, і вони приносять мені щороку дві-три тисячі екю. Крім того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумієте, добродію… Але що то? – несподівано скрикнув пан Бонасьє.
– Що? – спитав д’Артаньян.
– Он там, там…
– Де?
– На вулиці, навпроти ваших вікон, у під’їзді! Людина, закутана в плащ!
– Це він! – в один голос вигукнули д’Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожний свого ворога.
– О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу він уже не втече від мене!
І, вихопивши шпагу з піхов, він вибіг з кімнати.
