Будинок, у якому жив Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.
Д’Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив двері будинку свого друга, над якими віття клена, заплетені густим диким виноградом, утворили щільний зелений навіс. І раптом д’Артаньян помітив, як щось, схоже на тінь, промайнуло з боку вулиці Сервандоні. Це щось було загорнуте в плащ, і д’Артаньянові спочатку здалося, що то чоловік. Але невисокий зріст, непевна хода і рухи швидко переконали його, що перед ним жінка. Вона то зупинялася, то повертала назад, а потім знову рушала вперед. Зупинившись, вона підводила голову, щоб краще роззирнутися, де вона. Одне слово, вона поводилася так, немов сумнівалася, чи той це будинок, якого вона шукає. Д’Артаньян був заінтригований.
«А чи не запропонувати їй свої послуги? – подумав він. – Судячи з її ходи, вона молода… може, й гарненька. Але жінка, яка швендяє вулицями о такій порі, могла вийти тільки на побачення зі своїм коханцем. Ну й у халепу я вскочив! Перешкодити побаченню – далеко не кращий спосіб зав’язати знайомство».
Тим часом молода жінка просувалася все далі вперед, рахуючи будинки й вікна. До речі сказати, заняття це не було ні важким, ані довгим, бо тут стояло лише три особняки, і лише два вікна виходили на вулицю. Одне з них було в будинку, що стояв паралельно тому, де жив Араміс, друге – вікно самого Араміса.
«їй-богу, – подумав д’Артаньян, згадавши племінницю богослова, – було б цікаво, коли б ця запізніла пташка й справді шукала будинок нашого друга! Я ладен побитися об заклад, що саме так і є. Ну, любий мій Арамісе, цього разу я про все дізнаюся!»
І д’Артаньян, намагаючись залишатися непоміченим, сховався в найтемнішому кутку вулиці, біля кам’яної лави, що стояла в глибині якоїсь ніші.
Жінка підходила все ближче до того місця, де причаївся д’Артаньян. Що вона таки молода, сумніватися вже не доводилося: її виказувала і легка хода, і тихе покахикування, що зовсім не нагадувало надсадний кашель старої бабусі. А втім, як припустив наш кмітливий гасконець, це покахикування могло бути умовним сигналом.
Тим часом чи то на цей кашель відповіли таким же сигналом, що нарешті змусило жінку зважитися, чи то вона і без сторонньої допомоги визначила, що дійшла до мети, одне слово, жінка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі з однаковим інтервалом постукала зігнутим пальцем.
– Це ж вікно Араміса! – прошепотів д’Артаньян. – От ви й попалися, пане лицемір! Он як ви вивчаєте богослов’я!
Ледве жінка встигла постукати втретє, як внутрішня рама відчинилась і крізь віконницю блимнуло світло.
– Он воно що… – зауважив д’Артаньян, якого ця дивна зустріч змусила підслуховувати не біля дверей, а під вікном, – отже, візит не був несподіванкою! Зараз віконницю відчинять і дама влізе через вікно. Чудово!
Та, на превеликий подив д’Артаньяна, віконниця так і лишилася зачиненою. Навіть більше, вогник, що зблиснув
