Потім жінки сказали одна одній ще кілька слів. Нарешті віконниця зачинилася. Жінка, що стояла на вулиці, обернулась і пройшла за кілька кроків од д’Артаньяна, накинувши на голову каптур свого плаща. Але запізно – д’Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.
Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, уже промайнуло йому в голові, коли жінка вийняла з кишені хусточку. Але як могло статися, що пані Бонасьє, відрядивши його по пана де Ля Порта, який мав би відвести її до Лувру, о пів на дванадцяту ночі бігала паризькими вулицями, наражаючи себе на небезпеку вдруге бути викраденою?
Лише важлива справа могла змусити пані Бонасьє так ризикувати. А яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирічної жінки? Кохання!
Але задля себе самої чи якоїсь третьої особи нехтувала вона власною безпекою, а може, й життям? Ось питання, яке постало перед д’Артаньяном. Його серце мучив демон ревнощів, так ніби він і справді був уже коханцем чарівної пані Бонасьє.
Зрештою, існував простий спосіб, щоб з’ясувати, куди прямує пані Бонасьє: простежити за нею. І д’Артаньян удався до нього не задумуючись.
Та, помітивши незнайомого, що, вийшов з ніші в стіні, мов статуя, що враз ожила, і почувши його кроки, які все ближче лунали за нею, пані Бонасьє злякано скрикнула і побігла.
Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жінку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробігла ще й третини вулиці, на яку завернула, як він її наздогнав. Бідолашна зовсім знесиліла – не так від утоми, як від страху, – і коли д’Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала навколішки і здушеним голосом вигукнула:
– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нічого не дізнаєтеся від мене!
Д’Артаньян підняв її, обхопивши за талію. Та відчувши, як вона обвисла на його руці, він зрозумів, що вона ось-ось знепритомніє, і поспішив її заспокоїти, запевняючи у своїх добрих намірах. Ці слова не мали для пані Бонасьє ніякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думці найгірше. Але голос, який промовляв їх, зробив свою справу. Молодій жінці здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очі, вона глянула на людину, що так дуже перелякала її, і, впізнавши д’Артаньяна, радісно скрикнула.
– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобі!
– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберігати вас.
– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жінка, лукаво всміхаючись. Її від природи жартівлива вдача швидко звільнилася від страху, який охопив її кілька хвилин тому, бо всі її побоювання розвіялись одразу, щойно вона впізнала друга в тому, кого мала за ворога.
– Мушу признатися, що це не так, – відповів д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашій дорозі. Побачив, як якась жінка стукає у вікно до одного з моїх друзів…
– Одного з ваших друзів? – урвала його мову пані Бонасьє.
– Саме так. Араміс – один з моїх найближчих друзів.
– Араміс? Хто це?
– Облиште,
