наївною відвертістю в мові, і в прихованих повіками очах – невловимою таїною, готовою йому відкритися; а може, вчорашня зустріч з нею – то лише підігрітий вином приємний подорожній епізод, й вони з Йоганною за час круїзу більше й словом не перекинуться?
Відчуття солодкої тривоги огорнуло Северина при згадці про Йоганну-Саламіну: в свідомість раптом увірвався інший спогад, що його Майстер намагався приглушити забуттям, і це йому ніколи не вдавалося. Був він немов дихання, мов серцебиття, без яких неможливо жити. З глибин далекого минулого завше зринала постать дівчинки, яка колись перед його відбуттям на армійську службу явилася йому на Святоюрському майдані у Львові: дівчинка бавилася м’ячем, мала довге до пояса русяве волосся й великі зелені очі, м’яч покотився до його ніг, він підняв, подав малій незнайомці, а тоді зелене полум’я залило його всього, і Северин збагнув, що з тієї повені вогню не виринути йому ніколи, він і не хотів виборсуватися з того виру, та кликав хлопця невблаганний обов’язок – він мусив покинути своє місто на довгих три роки й залишити дівчинку на майдані. Северин поцілував її й закляв, щоб за три роки прийшла на це саме місце, й дівчинка пообіцяла… Та проминає вже й життя, а Северин не зустрівся з нею; ті, які траплялися, – то була не вона, й Майстер далі ждав її – дівчинку із Святоюрської гори.
Храм Святого Юрія на Лікабеті спинався хрестами до слави неба, він був зовсім не схожий на львівський Свято-юрський собор, та їхні ймення збігалися, й Северин повірив у прикмету: а може, тут нарешті з’явиться вона – та жінка, що була колись дівчинкою з м’ячиком, і нею буде Саламіна, яка прийшла з далеких світових безмеж – з усіх жінок на землі єдина, призначена для нього?
Майстер наслуховував, чи не чутно кроків, вдивлявся вниз – а ось майне на серпантиновому повороті стежки постать у жовтій пелерині й чобітках з тюленячої шкіри; аби тільки прийшла – хай не для життя, хай на мить, хай лише засвідчить, що вона є на світі – його доля, й водночас смішно було йому з цих марень, та все одно роз’ятрював їх і творив в уяві образ Йоганни-Саламіни таким, щоб хоч єдиним штрихом був схожий на дівчинку з м’ячем.
Над вранішніми Атенами панувала тиша, з фронтону Парфенону ліниво звисало полотнище голубого з білими смужками грецького прапора. Северина обмивав струмінь гірського повітря – й жодних кроків не було чутно, не з’являлася на стежці постать жінки в жовтій пелерині. Він усвідомлював марність своїх сподівань, а все ж йому добре було з ними – певне, то все, що залишилося для нього в житті…
Й нарешті – море! Теплохід, марудно проманеврувавши в бухті, рвучко вихопився з портових загат і швидко набирав вузлів, наче боявся, щоб його не наздогнала суша. А вона ще довго переслідувала теплохід меншими й більшими островами, схожими на мертвих китів, що спливли на поверхню й перекинулися вгору білими животами, та врешті й вони залишилися позаду й зникли з овиду.
Северин стояв на бічній палубі, спершись на бортове поруччя: голубе безмежжя надихало його урочистістю й водночас лякало своєю нездоланністю. Властива Майстрові на земній тверді впевненість у собі змінилася враз тривожною
