спинити, і б’ються велетенські хвилі у воротах Авачинської бухти, зударяються, гримлять, а всередину затоки увірватися неспроможні. Орли вільно літають над громаддям скель, які розколюються, множаться, і не видно їм кінця, і сонце світить, і вітри женуть хмари у височині небес – не має Сатана влади над Божим творінням, не зуміла червона голота запанувати над природою, а людина – то теж творіння Господнє, наділене силою вільної мислі, тож мусить вона розламати колись стиснутий кулак насильства – й розлетиться на друзки страшна імперія!
Й сталося, таки сталося неминуче, – зловтішався Майстер, стоячи на бічній палубі теплохода, – розпався Вавилон, і чахне імперська орда, яка так і не зуміла стати нацією, бо живе всюди, а визначити своїх земних меж не спроможна, – і зникне вона колись на очах у всього світу, як ті колишні народи, що вважали себе обраними – авари, гуни, сармати, ґоти, зрештою – римляни. Де вони тепер? Так само й нині закінчився тріумф безбожництва, й ми розпачливо почали шукати українського Христа, забуваючи, що знайти Його мали б передовсім у своїх серцях.
Сонце торкнулося краєм диска водної гладіні, й до борту теплохода підбігла мерехтлива доріжка, всипана ломом чистого золота; Майстер думками квапився тією стежкою, сподіваючись добратись до Господніх чертогів, та посірів червоний диск, змерх і канув у морську глибочінь, і Северин повернувся на твердь корабля.
Тоді відчув, що стоїть на палубі не сам. Повернув голову й навіть не здивувався, ніби це неодмінно мало статися – поруч побачив закутану у вовняну шаль Саламіну.
«Холодно вам?» – запитав Северин, щоб якось розпочати розмову.
«Такий несподіваний перепад від атенської спеки до морської прохолоди… – відказала Саламіна знехотя, може, не бажала, щоб їхня розмова розпочалася із банальних реплік про погоду. – Та я до стужі звична…»
Мовчали, бо й про що мали говорити люди з таких не схожих між собою світів – ніби злетілися з різних космічних вимірів на лушпайку, якою став теплохід «Ренесанс», закинутий у морські незвісті, – може, лише для того злетілися, щоб уздріти одне одного й переконатися, що всі розумні істоти мають подобу Божу, проте у кожної інша ментальність, інші проблеми, зацікавлення й побут, і Саламіна, з виду така людська й людяна, миловида й по-жіночому зваблива, здалася Северинові ніби інопланетян-кою, з якою йому спільної мови ніколи не знайти.
Чи ж можуть її обходити тривоги громадянина новітньої держави, яка ще й досі не позначена на політичній мапі світу, й у Ґренландії про неї, певне, й не чули? Сказати їй, що його болить занепад духовного життя в часи щойно відзисканої свободи? Навіщо це їй? І, зрештою, він не знав, яке в неї розуміння духовності… Може, в тому далекому крижаному краю люди живуть іще за общинними звичаями й законами – ось же мовила Йоганна, що жінка мусить відповідати взаємністю мужчині, якщо той собі її вподобав, – мусить і хоче, бо інтимні стосунки в общинній громаді,
