гамузом на купу будівельний матеріал і хочете, щоб у ту розвалюху хтось зайшов та ще й почувався там затишно».
«Ви підходите до межі, на якій вам швидко розвидниться, й тоді зрозумієте нарешті, Майстре, що архітектурні ансамблі тільки тоді цікаві, коли в них поєднуються різні стилі… Та вийдіть же хоч раз із своєї традиційної казарми!»
«Пріч від мене, Сатано! – хіба не так сказав Ісус спокусникові, коли той обіцяв Месії за гріх відступництва подарувати цілий світ?»
«Але Ісус таки відібрав у диявола той світ і нам його передав, бо він – прекрасний!»
Вийшли на палубу: теплохід вертав до румунського порту Констанца. Северин мовчав, і Тарас боявся порушити те нетривке порозуміння, яке щойно зайшло між ними.
«Ви й далі хочете в Ґренландію, Майстре?» – запитав згодом.
«Так. Тільки не для втечі, а щоб дізнатися, якою була людина на початку цивілізації, що ось нині завершується».
V
У Констанці учасникам круїзу дали цілий вільний день, ніхто не запрошував на екскурсії, тож Майстер Северин мав можливість знову усамітнитися; він довго блукав набережною, аж поки не зупинився перед пам’ятником Ові-дієві, що стояв над самою гаванню.
Перший в історії світових літератур письменник, який помер на вигнанні. Перший… А скільки їх можна нарахувати сьогодні – особливо українських!
Майстер стояв перед скульптурою й пильно вдивлявся в неї, немов хотів відчитати в скорботних рисах поетового обличчя душевну муку вигнанця, який все своє невільне життя, марно сподіваючись на милосердя цезаря, гірко усвідомлював, що доведеться йому померти серед диких ґетів, – він панічно боявся цього, а тому ламав свій хребет принизливими «Листами з Понту» до Авґуста, благаючи, щоб той вгамував гнів і дозволив йому повернутися в рідні пенати.
Ба ні: цезарі добиваються каяття від поетів для профанації ідей, ними ж проголошених, а не заради помилування навіть морально зламаних співців. Владці бояться їх і мертвих, бо ж вдячні нащадки ставлять своїм пророкам пам’ятники – й стоять вони набагато довше, ніж триває життя тирана й створена ним імперська система.
Але живим вороття таки немає: в журбі й очікуванні волі пружно нахилився вперед Овідій, немов намагався відірватися від землі й злетіти в небо. Даремно: автор несамовитих «Метаморфоз» не зміг здійснити чуда над собою й перемінився з туги не в птаха, навіть не у вовкулаку, який зміг би лісовими путівцями добратися до рідного краю, а в камінь, щоб не зрушитися з місця ніколи.
А за що? Та за те, що своїми «Метаморфозами» осмислив вічне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Авґуста, який вважав себе безсмертним, – чи ж не так само злякали Сталіна українські поети, прорікаючи вічність нації й тимчасовість створеного ним рабства?
«Тому сучасні українські письменники, – думав Северин, – діти і внуки діячів нашого культурного відродження 20—30-х років, які гинули в кривавих застінках НКВС, в шахтах
