бачитиму найстрашнішого – вимирання людства з причин немудрої людської діяльності… Чому Ти, о Господи, дав мені розум, любов, доброту, працьовитість, а позбавив дару провидіння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи мені хоч уві сні, заспокой мене, Боже!..
Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось із гавані та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, біля свого причалу, дрімав під ласкавим осіннім сонцем маленький, схожий на горіхову лушпайку, білий теплохід «Ренесанс», і подумалося Майстрові, що то виплив на три моря біблійний ковчег або ж міфічний корабель арґонавтів, з якого п’ятсот письменників спостерігають, як потоп заливає останню імперію, й вона занурюється в каламутні вири. Європейську еліту з тридцяти країн забрав цей ковчег на свій борт, щоб вона припливла в нову епоху й дала життя новітній культурі.
Гей, та чи це мудро вчинено? Зібрати докупи стільки мислячого люду й кинути під можливі бурі й шторми?.. Тільки краєчком зачепила пам’ять згадка про затонулий крейсер у Тихому океані – тоді, як Северин служив на Камчатці. Про те ніхто нікого не інформував, совєтчина все тримала в таємниці, а матроси шепталися, розказуючи один одному про страшну трагедію, й Северина морозила єдина думка: як довго жили моряки у тьмі кромішній на дні океану?
Відігнав згадку, не треба біди накликати… А втім, експеримент на «Ренесансі» доволі промовистий: письменники знову стали в перші шереги для боротьби – тепер за духовність людства – і, як завше, ризикують своїм життям…
«Пане Северине, – почув Майстер жіночий голос, – ви так задумалися… А я хочу нарешті запросити вас на кафемик».
«О Саламіно, дорога! – Северин обняв Йоганну. – Як добре, що ви підійшли… Бо мене домучують не потрібні нікому роздуми, а позбутися їх не маю сил».
Йшли до центру міста мовчки. Позаду, над гаванню, залишився камінний Овідій, і розбурхані ним думки гасли в душі Северина – їм не було місця в присутності красуні з чужого, незнайомого краю, й ту межу між відчуженими світами не важилися переступати ні Майстер, ні Йоганна: обоє були несумісні в часі, що звів їх на кораблі з незмірно віддалених географічних широт.
Проте Йоганна спробувала здолати час, який їх розмежовував, – вона поставила Северинові тривіальне питання, завше гірке й образливе для нього:
«Ви з Росії?»
«Ні, я з України», – відповів, як міг, спокійно, і все ж терпко.
«Не чула про таку державу…»
«Вона дуже молода, їй всього кілька літ віку… А до проголошення своєї незалежності три з половиною століття перебувала під окупацією Росії. Та росіянами ми не були ніколи».
«Розумію… І мова ваша інша?»
Северин промовчав. Він міг би роз’яснити Саламіні, як історія помстилася Київській Русі-Україні, котра у свій час загарбала землі, де жили угро-фінські племена – мордва і чудь білоглаза, слов’янізувала
