style="font-size:15px;"> – Ви дурите мене, сестро Сюзанно, і не знаєте, до чого себе цим призводите. Що ви зробили з папером, що я вам дала?
– Я вже сказала.
– Де він?
– У мене його немає.
– Що ж ви зробили з ним?
– Те, що й роблять з писанням, коли воно вже використане й непотрібне.
– Заприсягніться мені святою покорою, що ви весь папір списали на сповідь і у вас його немає.
– Знову кажу вам, паніматко, що й це справа не важливіша від першої, і я заприсягтися не можу.
– Заприсягніться, – сказала вона, – а то…
– Не заприсягнуся.
– Не заприсягнетесь?
– Ні, паніматко.
– Так ви винні?
– У чому ж я винна?
– В усьому. Немає нічого, у чому б ви не завинили. Ви вихваляли мою попередницю, щоб мене принизити; зневажали звичаї, що вона вивела, й закони, що вона їх скасувала, а я визнала за потрібне відновити; підбурювали всю громаду; порушували правила, чинили розбрат у душах, нехтували всіма обов'язками, примушували мене карати вас і карати тих, кого ви звели, – це мені найтяжче. Я могла б ужити проти вас жорстокіших заходів, але пожаліла вас, гадала, що ви отямитесь, навернетесь до мене душею; ви цього не зробили. У вашому розумі щось недобре діється, у вас є якісь наміри. В інтересах установи я повинна знати їх, і я знатиму, обіцяю вам. Сестро Сюзанно, скажіть мені правду.
– Я сказала її вам.
– Я зараз піду, бійтеся мого повернення. Я сідаю і даю вам хвилину на роздум… Ваші папери, коли вони є…
– У мене їх немає.
– Або присяга, що в них була тільки ваша сповідь.
– Я не можу присягатися…
Вона хвилину помовчала, потім вийшла й повернулася з чотирма своїми фаворитками. Вигляд у них був несамовитий, шалений.
Я кинулася їм до ніг, благала їхнього милосердя. Вони кричали всі разом:
– Ніякого милосердя, паніматко, не давайте зворушити себе – хай віддасть папери або йде з миром.[22]
Я обіймала то тій, то тій коліна, казала їм, називаючи їх на ймення:
– Сестро Аґнесо, сестро Жулі, що я зробила вам? Чому ви підбурюєте настоятельку проти мене? Хіба я так робила? Скільки разів просила я за вас, ви позабували це… Ви помиляєтесь, а не я.
Настоятелька незворушно дивилася на мене й казала:
– Дай твої папери, негіднице, або скажи, що в них було.
– Паніматко, – казали вони, – годі її просити! Ви занадто добра, ви не знаєте її – це непокірна душа, приборкати її можна тільки крайніми заходами. Вона сама вас до цього призводить, тим гірше для неї!
– Паніматко, – казала я їй, – я не зробила нічого, що могло б образити Бога й людей, присягаюсь на тому.
– Це не та присяга, якої я хочу.
– Вона написала на нас, на вас якусь заяву вікарієві, архієпископові. Бог знає, як вона змалювала монастирські
Жорстока двозначність: слово «мир»
