знаєте, пане, що в четвер святі дари з дарохранильниці переносять на окремий олтар, де вони лишаються до п'ятниці вранці[23]. У цей час черниці одна по одній або парами ходять по черзі поклонитися їм до того олтаря. Є таблиця, де кожній зазначено час її поклоніння. Я дуже зраділа, прочитавши на ній: «Сестра Сюзанна й сестра Урсула від другої години ранку до третьої». Я прийшла до олтаря призначеної години, моя товаришка вже там була. Ми стали поруч на приступки олтаря, разом припали ниць і поклонялися Богові півгодини. Після цього моя молода подруга взяла мене за руку, потиснула її й сказала:
– Певно, нам удруге не випаде нагоди так довго й вільно поговорити. Богові відомо, в якому примусі ми живемо, і він простить нас, коли ми поділимо час, який мусимо віддати йому цілком. Вашої заяви я не читала, але не важко здогадатися, про що ви пишете. Незабаром я дістану відповідь. Та коли ця відповідь і дасть вам підставу домагатися скасування обітниці, то чи не гадаєте ви, що вам конче треба буде порадитися з юристами?
– Звичайно.
– І що вам потрібна буде воля.
– Звичайно.
– І що ви, у разі, коли все гаразд підеться, скористаєтеся з теперішнього свого становища, щоб здобути її?
– Я про це не думала.
– Так зробите це?
– Побачу.
– З другого боку, коли почнеться ваша справа, ви цим накличете на себе всю лють нашої громади. Чи завбачаєте ви пересліди, що чекають на вас?
– Вони будуть не більші, ніж я перетерпіла.
– Про це я не знаю нічого.
– Даруйте. Передусім утискувати мою волю не зважаться.
– Чому так?
– Бо тоді я буду під охороною закону, у всіх перед очима, буду, мовляв, посередині між світом і монастирем, матиму змогу говорити, волю скаржитися, про всіх правду сказати. Тоді вже не чинитимуть мені кривди, щоб я не поскаржилась, боятимуться погіршити справу. Мені найкраще було б, коли б зі мною зле поводилися, та тільки цього не зроблять, – будьте певні, що якраз навпаки робитимуть. Мене проситимуть, доводитимуть, що я сама собі й монастиреві пошкоджу, загрожуватимуть тільки тоді, як побачать, що ласкою та звабою нічого не вдієш, а сили ніколи не вживатимуть.
– Аж не віриться, що професія, якої обов'язки ви так легко й сумлінно виконуєте, така огидна вам!
– Справді огидна. Із цим почуттям я народилася й помру. Черниця з мене буде в кінцевому підсумку погана. Треба цьому запобігти.
– А коли ви, на лихо, програєте справу?
– Коли програю, попрошу, щоб до іншого монастиря перевели, або помру в цьому.
– Перед смертю доведеться зазнати багато муки. Ох, друже, ваш намір дуже страшить мене – я боюся як відмови, так і скасування вашої обітниці. Якщо її скасують, що з вами буде? Що ви робитимете у світі? Ви гарна, розумна, здібна, але чесноти, кажуть, у світі нічого не варті, а я знаю, що вони з вами лишаться довіку.
– Ви віддаєте належне
