відступилася.
– Що вам треба?
– Їсти.
– Їсти! Ви негодні жити…
Іноді я ішла геть і цілий день нічого не їла, іноді напосідалась, і мені ставили на поріг страву, яку посоромилися б дати тварині. Я брала її плачучи і йшла. Іноді мені траплялося приходити двері хору останньою, я заставала їх замкнутими; ставала під ними навколішки й чекала там кінця відправи. Коли це в саду було, я верталась до келії. Тим часом сили мої занепадали від недостатності харчу, від поганої якості того, що я їла, а ще більше від страждання, якого завдавали мені повсякчасні прояви жорстокості. Отож я відчула, що коли страждатиму неремстиво, то й кінця ніколи не побачу своєму позову. Тому я вирішила поговорити з настоятелькою. Напівмертва від страху, я пішла все-таки й тихо постукала до неї у двері. Вона відчинила, побачивши мене, оступилась на кілька кроків, крикнувши:
– Відійди, віровідступнице!
Я відійшла.
– Ще…
Я ще відійшла.
– Що ви хочете?
– Як ні Бог, ні люди не засудили мене на смерть, то я хочу, паніматко, щоб мені дали жити.
– Жити! – мовила вона, повторюючи слова сестри-куховарки. – Хіба ви гідні цього?
– Тільки Бог знає це. Але попереджаю вас, що, коли мені відмовлятимуть у їжі, я муситиму поскаржитись на це тим, хто взяв мене під свою оборону. Я тут лише тимчасова мешканка до того часу, коли моя доля і становище будуть вирішені.
– Ідіть, – сказала вона, – не поганьте мене своїми поглядами. Я подбаю про це…
Я пішла, а вона люто зачинила двері. Мабуть, наказа вона дала, але мені від того мало що покращало. Не коритися їй у цьому вважалося за заслугу – мені кидали найгіршу страву та ще й псували її попелом і всякими покидьками.
Отак жила я, поки тривав мій позов. Виходити до приймальні мені не зовсім забороняли. Відібрати моє право радитися із судцями та адвокатом не могли, проте він мусив кілька разів удаватись до погроз, щоб зі мною побачитись. На побачення мене завжди супроводила одна із сестер. Вона нарікала, коли я розмовляла тихо; обурювалась, коли я лишалась у приймальні надто довго, уривала мене, заперечувала, заважала мені. Переказуючи ці мої розмови настоятельці, перекручувала їх, криво тлумачила, накидала мені те, чого я й не казала. Що там! Дійшло того, що мене обікрали, повитягали в мене стільці, ковдри, матраци, не давали мені білизни. Одіж у мене подерлась, я лишилася майже без панчіх і черевиків. Я насилу могла роздобути води, не раз мусила сама ходити по неї до колодязя, того самого, що я про нього згадувала. Посуд мені перебили – тоді я мусила пити воду коло колодязя, бо не мала в чому принести її. Проходячи попід вікнами, я мусила або бігти, або сподіватись собі на голову помий. Кілька сестер плюнули мені в обличчя. Я стала брудна до гидоти. Сповідатися мені заборонили, щоб я, бува, не поскаржилась нашим духівникам. Якось на велике свято, здається на Вшестя, мені в келії забили
