опановані нечистими примарами, що їх переслідують і непокоять? Де ще побачимо глибоку нудьгу, блідість, охлялість, усі ці симптоми заскнілої і виснаженої природи? Де ще ночі тривожать зойки, а дні стікають безпричинними слізьми, що ллються від невідомого смутку? Де ще природа, обурена примусом, до якого вона не створена, ламає поставлені їй перепони, шаленіє, призводить життєві сили до розладу, що проти нього вже немає засобу? Де ще туга й злість понищили всі громадські прикмети? Де ще немає ні батька, ні брата, ні сестри, ні родича, ні друга? Де ще людина, вважаючи себе лише за хвилинну й минущу істоту, ставиться до найголовніших світських зв'язків, як мандрівець до пересічних речей – без прихильності? Де, як не в цій обітниці, поселилися ненависть, огида й марення? Де, як не тут, місце рабству й деспотизму? Де ніколи не вгасає лють? Де жевріють у тиші всі пристрасті? Де осередок жорстокості й цікавості?
«Історія цих притулків не знає, – казав потім пан Манурі у своїй захисній промові, а в іншому місці додавав: – Дати обітницю бідності – це зобов'язатися під присягою бути ледарем і злодієм; дати обітницю чесноті – це пообіцяти Богові постійно порушувати наймудріший і найважливіший з його законів; дати обітницю покори – це відмовитись від притаманної людської прерогативи – свободи. Додержувати цих обітниць – злочин; не додержувати – присягопорушення. Монастирське життя – життя фанатика й лицеміра».
Одна дівчина попросила в батька дозволу вступити до нас. Батько сказав, що згоден, але дає їй три роки на роздум. Цей наказ видався дівчині, сповненій запалу, суворим, а втім, мусила скоритися. її покликання не схибило, тож вона знову звернулася до батька й сказала йому, що три роки минуло. «Дуже добре, дитино моя, – відповів він. – Я дав три роки, щоб випробувати тебе. Сподіваюсь, і ти даси мені стільки ж років на обміркування». Це видалося ще суворішим. Полилися сльози, але батько був людиною твердою на слові. Через шість років вона вступила до монастиря і взяла постриг. Була вона добра черниця, проста, побожна, ретельна в обов'язках. Але сталося так, що сповідники зловжили її відвертістю і повідомили духовний суд про те, що діється в монастирі. Наші начальниці запідозрили її, замкнули, заборонили ходити до церкви. Вона від того збожеволіла – та й як устояти чиїйсь голові проти переслідів півсотні жінок, що з ранку до вечора дбають про те, щоб вас мучити? Перед тим її матері поставили пастку, яка чудово виявляє монастирську скнарість. Матері цієї самітниці навіяли бажання побувати в монастирі й відвідати доччину келію. Вона звернулась до вікаріїв, і ті задовольнили її клопотання. Вона приїхала, кинулася до келії своєї дитини, але як же здивувалась, коли побачила в ній лише чотири голісінькі стіни! Звідти геть усе винесли. Сподівалися, що чула мати не залишить дочку в такому стані. Справді, вона все облаштувала, одягла у вбрання й білизну й заявила черницям, що вдруге вже до дочки не приїздитиме, бо їй надто дорого коштувала цікавість,
