що мене питають. Я вийшла, ноги мене не слухались. Та, яка прийшла до мене, була така весела, що це могло означати одне: звістка, принесена мені, могла бути тільки дуже сумною. Проте я пішла. Коло дверей приймальні я раптом зупинилась і кинулась у закуток між двома стінами – не могла стримати себе, а втім увійшла. У приймальні не було нікого. Я чекала. Тому, хто викликав мене, не дали ввійти раніш від мене. Усі здогадувались, що то посланець від мого адвоката, хотіли знати, що між нами станеться, тому й зібрались послухати.
Коли він увійшов, я сиділа, схиливши голову на руки, притулившись до ґраток.
– Від пана Манурі, – сказав він.
– Щоб повідомити мене, що позов я програла, – відповіла я.
– Нічого не знаю, пані. Але він дав мені цього листа, дуже зажурений був і наказав гнати щодуху.
– Дайте…
Він подав листа. Я взяла, не зрушившись і не дивлячись на посланця; поклала листа на коліна й сиділа. Тоді він спитав:
– Відповіді не буде?
– Ні, – сказала я, – ідіть…
Він пішов, а я сиділа, не маючи сил ні ворухнутись, ні встати.
У монастирі не можна ні писати, ні одержувати листів без дозволу настоятельки; їй віддають і одержані, і написані – отже й мого листа треба було їй віднести. Для цього я зрушила з місця, здавалося мені, що не дійду ніколи – так поволі й пригноблено не йдуть і стратенці з в'язниці на кару. Аж ось і її двері. Віддалік пильнували мене черниці. Вони не хотіли нічого втратити з видовища мого горя й приниження. Я постукала, мені відчинили. У настоятельки було кілька черниць – я помітила їх по подолах їхніх суконь, бо підвести очі не зважувалась. Тремтячою рукою подала їй листа. Вона взяла, прочитала, віддала.
У своїй келії я кинулась на ліжко, поруч поклала листа, але не читала його, не встала обідати, не зворухнулась навіть аж до пообідньої відправи. О третій з половиною я вийшла, коли задзвонили. Зібралось уже кілька черниць. При вході до хору була настоятелька. Вона спинила мене, сказала стати зовні навколішках; решта громади ввійшла, двері зачинились. По відправі всі вийшли. Я їх пропустила, підвелася за ними останньою – з тієї хвилини я почала сама себе змушувати до всього, чого від мене хотіли. Мені заборонили ходити до церкви, я ж сама собі заборонила ходити до трапезної й на прогулянку. Я бачила свій порятунок тільки в тому, що тут потрібні мої таланти і моє впокорення. Рада була б, коли б про мене назавжди так ніби забули, як уже було це впродовж кількох днів. До мене приходило кілька відвідувачів, але побачитись мені дозволили тільки з паном Манурі. Увійшовши до приймальні, я застала його в такому самому стані, як і сама була, коли приймала його посланця, – він стояв, схиливши на руки голову, руками спершись на ґратки. Я зрозуміла його, не сказала нічого. Він не зважувався ні глянути на мене, ні заговорити.
– Пані, – сказав він, – я писав вам, ви прочитали мого листа?
– Одержала,
