б подумав, що її кінець такий близький? Чудова була дівчина. Хай задзвонять по ній і загорнуть у саван.
Я лишилася сама в її головах. Свого горя не зумію вам змалювати, а проте я заздрила її долі. Я підійшла до неї, заплакала, поцілувала її кілька разів і закрила їй простирадлом обличчя, що починало вже змінюватись. Потім подумала про дане мені доручення. Щоб мені в цьому ділі не завадили, я почекала, поки всі пішли до церкви, тоді відчинила шафу, вийняла планку й знайшла чималенький сувій паперів, які ввечері спалила. Ця дівчина завжди була сумовита, не пригадаю, щоб вона посміхнулась коли, крім одного разу під час своєї хвороби.
От і сама лишилась я в монастирі, на світі, бо не знала нікого, хто мною цікавився б. Про адвоката Манурі не чула нічого. Гадала, що він оступився перед труднощами або за розвагами й справами в нього з голови вийшли обіцянки, що він їх дав мені, і за це не дуже-то й сердилась на нього – я на вдачу вибачлива, усе можу простити людям, крім несправедливості, невдячності й немилосердя. Тож і вибачала, як тільки могла, адвокатові Манурі, усім світським людям, які виявили стільки прихильності під час мого позову і для яких я перестала існувати, і навіть вам, пане маркіз, – коли це до монастиря завітало наше церковне начальство.
Воно приїздить, ходить по келіях, розпитує черниць, править звіт за матеріальне й духовне врядування і, залежно від розуміння своїх обов'язків, усуває або побільшує безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й співчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному стані я колись з'явилася перед ними. Очі їхні зволожились, і на обличчі в них я побачила зворушення й радість. Ебер сів і мені сказав сісти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стільцем, не зводячи з мене очей.
Він спитав:
– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?
– Про мене забули, панотче, – відповіла я.
– Тим краще.
– Цього я тільки й бажаю, але хочу просити у вас великої ласки – покликати сюди матір-настоятельку.
– Навіщо?
– Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неї, вона неодмінно обвинуватить мене.
– Розумію. Але скажіть мені все-таки те, що ви знаєте.
– Благаю вас, панотче, покликати її, хай вона сама почує ваші запитання і мої відповіді.
– Кажіть усе-таки.
– Ви погубите мене, панотче.
– Ні, не бійтесь нічого. Із цього дня ви вже не підвладні їй. Наприкінці тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропії біля Арпажона. У вас є щирий приятель.
– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.
– Ваш адвокат.
– Пан Манурі?
– Саме він.
– Не думала, що він ще згадує про мене.
– Він бачився з вашими сестрами, з архієпископом, головою суду й усіма особами, відомими своїм благочестям. Він дав за вас уклад у монастир, що я допіру назвав, і вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаєте про якийсь нелад, можете розказати
