було відчинене, ви б одразу подумали, що він сам через нього викинувся. Наскільки я міг роздивитися зовні, це великі вікна з непрозорими шибками, а подібні вікна у будівлях такого розміру зазвичай розміщені вище від зросту людини. Отже, якби воно було відчинене – а малоймовірно, що той нещасний просто виглядав з нього і втратив рівновагу, – ви б тоді напевно подумали, що це самогубство. У такому разі ви б не дозволили поховати його у посвяченій землі. Але оскільки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вікна були зачинені. А якщо вони були зачинені, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила підштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навіть на процесах відьом я не чував, щоб непокаяному небіжчикові Бог чи диявол дозволили вернутися з безодні, аби затерти сліди свого переступу. І ви хочете знати, хто б міг його – я не кажу штовхнути у прірву, а висадити проти волі на підвіконня, і вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатстві гуляє якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна.
– Так і є… – мовив абат, і не ясно було, підтверджує він цим Вільямові слова чи схвалює міркування, які так блискуче виклав Вільям. – Але звідки ви знаєте, що під жодним вікном не було слідів води?
– Бо ви мені сказали, що дув західний вітер, а він не міг мести снігом на вікна, які відчиняються на схід.
– Мені замало хвалили ваші чесноти, – мовив настоятель. – Ваша правда, води не було, і тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумієте мій неспокій. То вже була б ганьба, якби хтось із братії заплямував себе огидним гріхом самовбивства. Але я маю підстави вважати, що хтось інший заплямував себе гріхом рівно ж огидним. І якби лише це…
– Насамперед, чому ви гадаєте, що то був хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей – стайничі, козопаси, прислужники…
– Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщені кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна річ, теж, але…
– Але що?
– Але я цілковито відкидаю можливість – цілковито, розумієте? – що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. – В очах його промайнув немов викличний усміх, але був він миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. – Вони б боялися, розумієте… іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою – приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах…
– Зрозуміло.
– Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини… як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові…
Вільям
