мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести існування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самої неспричиненої першопричини.
– Хто я такий, – смиренно мовив Вільям, – щоби перечити учителеві з Аквіна? Адже його доказ існування Бога підтверджують стільки інших свідчень, що й сам доказ сей од цього кріпне. Бог промовляє до нас в глибині нашої душі, це знав ще Авґустин, і ви, Аббоне, славили б Господа та очевидність його присутності, навіть якби Тома не… – Він зупинився і додав: – Я так собі мислю.
– О, звичайно, – поспішно запевнив його настоятель, і ось таким чудовим способом мій учитель поклав край цій схоластичній диспуті, котра, очевидно, була йому зовсім не до смаку. Відтак він заговорив знову.
– Повернімось до процесів. Розумієте – ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, розум мій до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь.
– Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних.
– Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, – додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому арґументі, – коли всі оскаржуєателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння…
– Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?
– Чи зважився б я твердити подібне? – спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, щоб змінити хід бесіди. – Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив шляхетну сю справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…
– Без сумніву, – погодився абат.
– А тепер, – провадив далі Вільям, – я маю зайнятись іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість усе мені розповість.
Абат, схоже, був задоволений, що може змінити тему бесіди. І став розповідати, дуже обережно добираючи
