і я досі не знаю, чи вони просто використали спіритуалів для своїх шанолюбних цілей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати своє сповнене плотських утіх життя, підтримавши рух духовних подвижників; а може, правда й одне, і друге, я ж бо дуже мало розуміюся на італійських справах. Але, приміром, саме кардинал Орсіні прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовішого зі спіритуалів, мало не звинуватили в єресі. Той же кардинал став на його оборону й в Авіньйоні.
Одначе, як буває в таких випадках, проповіді Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до їхніх проповідей по цілій країні прислухалися надто великі маси простолюду, геть зовсім виходячи з-під контролю. Так ці ченці та братчики, ревнителі убогого життя, затопили цілу Італію, і багато хто вважав їх небезпечними. Тепер уже важко було відрізнити спіритуалів-учителів, які підтримували зв’язок з церковною владою, від їхніх послідовників з простолюду, які тепер жили, віддалившись від ордену: вони жебрали і день у день працею рук своїх здобували собі поживу, не затримуючи для себе жодної власності. Саме їх народний поголос став називати братчиками, і братчики ці дуже були подібні до французьких беґінів, які сповідували ідеї П’єра Ольє.
Після Целестина V папський престол посів Боніфацій VIII, і Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливість до спіритуалів і братчиків загалом: в останні роки століття він підписав буллу Firma cautela[43], якою одним махом засудив сумників, себто мандрівних жебраків, крайнє відгалуження францисканського чину, і самих спіритуалів, себто тих, хто відійшов від життя ордену, щоб віддатися самітництву.
Згодом спіритуали допоминалися дозволу в інших понтифіків – наприклад, у Климента V – мирно відділитися від ордену, та прихід Йоана XXII забрав їм будь-яку надію. Після свого обрання у 1316 році він повелів закувати в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спіритуалів, і чимало з тих, хто й далі жив вільним життям, було спалено.
Проте Йоан уже зрозумів, що знищити лихе насіння братчиків можна, лише засудивши як єретичне твердження про те, що Христос і апостоли не мали ніякої власності, ні особистої, ні спільної; і оскільки якраз за рік до того у Перуджі зібралася генеральна капітула францисканців, яка схвалила цю тезу, то, засудивши братчиків, Папа засуджував цілий орден. І була то вельми дивна річ, що Папа міг оголосити хибною думку, що Христос був убогий, але ясно було, що від думки про убогість Христа до відстоювання убогості його церкви було недалеко, а убога церква була б надто слабкою супроти цісаря. Так чимало братчиків, які нічого не знали ні про імперію, ні про Перуджу, загинули на вогнищах.
Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мій представив мене, і старець погладив мене по щоці гарячою, аж пекучою рукою. Від доторку цієї руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, зрозумів містичний огонь, який
Сувора обережність
