мало не відсахнувся; одначе стримався, і добре зробив, бо образив би його, адже наміри його були чисті.
– Розкажи краще про себе, – сказав він, знов повертаючись до Вільяма. – Що з тобою діялося весь цей час? Уже минуло…
– Вісімнадцять років. Я вернувся у рідні краї. Знову взявся за науку в Оксфорді. Вивчав природу.
– Природа – це добро, вона-бо – дитя Боже, – мовив Убертин.
– І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, – усміхнувся Вільям. – Отож, я вчився і заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тоді я познайомився з Марсилієм, мене приваблювали його ідеї про імперію, про народ, про новий закон для земних царств, і так я опинився серед тих наших братів по ордену, які дораджують цісареві. Але все це ти знаєш, я ж тобі писав. Я так зрадів, коли в Боббіо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутність буде вельми до речі через кілька днів, коли прибуде Михаїл. То буде жорстока сутичка.
– Я небагато можу додати до того, що сказав був п’ять років тому в Авіньйоні. Хто приїде з Михаїлом?
– Дехто з учасників Перуджійської капітули, Арнальд з Аквітанїї, Г’ю з Ньюкасла…
– Хто? – перепитав Убертин.
– Гуґо з Новокастра, даруй мені, я подумки вживаю свою рідну мову, навіть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вільгельм Альнвік. Від авіньйонських францисканців можна чекати Єроніма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренґарій Таллоні та Бонаґрація з Берґамо.
– Уся надія на Бога, – мовив Убертин, – ці двоє не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто відстоюватиме позиції курії, я маю на увазі – хто з непримиренних приїде?
– Судячи з того, що мені писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон…
– Підступний чоловік.
– Жан д’Анно…
– Той знає всі богословські тонкощі, бережись його.
– Якось дамо собі раду. І врешті, Жан де Бон.
– Той зчепиться з Беренґарієм Таллоні.
– Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно, – мовив мій учитель веселим тоном. Убертин глянув на нього з непевною усмішкою.
– Ніколи не розумію, коли ви, англійці, говорите серйозно. Нічого кумедного в такому серйозному питанні нема. Ідеться про виживання ордену, до якого ти сам належиш і який я теж у глибині серця все ще вважаю своїм. Але я благатиму Михаїла не їхати до Авіньйона. Надто вже наполегливо Йоан запрошує, кличе, заманює його до себе. Не довіряйте тому старому французові. О Господи, в чиїх руках опинилась Твоя церква! – Він повернув голову до вівтаря. – Вона стала блудницею, розніжилась у розкошах, купається в розпусті, наче розгарячена змія! Від суворої чистоти Віфлеємської яскині, від нагото дерева, lignum vitae[48] хреста, до вакханалій золота та каменю! І тут теж, розумієш, – ти ж бачив тутешній портал. Куди не глянь – всюди пишаються образи! Зрештою, недалекі вже дні Антихриста, і я боюсь,
Вільяме! – Він озирнувся
Дерево життя
