я був надто суворий. Уже пізно, треба йти.
– Дивно, що не пригадуєте, – наполягав Венанцій, – був то вчений і захопливий диспут, своє слово сказали й Бенцій з Беренґарієм. Питання полягало в тім, чи не спонукають нас метафори, гра слів, загадки, що їх витворила уява поетів для чистого задоволення, до розмислів про речі у новий, незвичний спосіб, і я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати… Малахія теж там був…
– Якщо всечесний Хорхе не пригадує, май пошану до його віку і до стоми його розуму… втім, досі вельми жвавого, – втрутився хтось із ченців, які прислухалися до розмови.
Цю фразу вимовлено було пристрасним тоном, принаймні на початку, бо той, хто говорив, зрозумів, що, напоминаючи про пошану до старця, він насправді підкреслив його слабкість, і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.
Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Беренґарія так, що той опустив очі.
– Гаразд, брате, – мовив він, – якщо пам’ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж…
Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові «улюблений». Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди-інде, щоб не дивитися на Беренґарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія.
– Ходіть-но, брате Вільяме, – мовив він, – я покажу вам інші цікаві книжки.
Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренґарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім’я, обличчя його роз’яснилося.
– Ти носиш велике і славне ім’я, – мовив він. – Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер? – спитав він.
Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав:
– Це автор великої і моторошної книги, «Libellus de Antichristo»[72], у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися.
– Книга ця була написана ще до тисячного року, – мовив Вільям, – і речі ті не справдилися…
– Не справдилися для тих, хто не має очей, щоб видіти, – мовив сліпий. – Шляхи Антихриста повільні й звивисті. Він гряде непередбачено, і не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми
«Про Антихриста»
