погрози.
– Е, ні, ще щось…
– Що, наприклад?
– Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирі розповідають… дивні історії…
– Які історії?
– Дивні. Скажімо, про ченця, якому вночі закортіло пробратися в бібліотеку, і він побачив зміїв, людей без голови і людей з двома головами. А коли вийшов з лабіринту, то мало не збувся розуму…
– А чому ти говориш про магію, а не про диявольські з’явища?
– Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсім уже простак. Навіщо дияволові (борони Боже нас від нього!) спокушати ченця зміями і двоголовими людьми? Він може знаджувати хіба що сласними видіннями, як це було з отцями пустині. І зрештою, якщо читати деякі книги є злом, навіщо дияволові перешкоджати ченцеві чинити це зло?
– Непогана ентимема, – погодився учитель.
– А крім того, якось я лагодив шибки в лічниці і задля розваги погортав трохи деякі Северинові книжки. Була там одна книга про таємниці, написана, гадаю, Альбертом Великим; око моє привабили якісь чудернацькі мініатюри, і на тих сторінках я прочитав, що можна нанести мазь на ґніт оливної лампадки, щоб випари, які від того утворюються, спричиняли видіння. Ти, може, помітив – а може, й не помітив, адже ж не провів ще в обителі жодної ночі, – що в нічні години на верхньому поверсі Вежі світиться. У певних місцях з вікон просочується слабке світло. Усі дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блудні вогні або ж душі покійних монахів-бібліотека-рів, які повертаються відвідати своє царство. Багато хто у це вірить. А мені здається, що то каганці, наготовлені таким чином, щоб викликати видіння. Розумієш, якщо взяти жир з вуха собаки і намазати ним ґніт, той, хто вдихне дим від цієї лампади, подумає, буцім у нього coбача голова, а присутні й справді побачать його з собачою головою. Є ще інше мастило, від якого той, хто опиниться поблизу лампади, відчує себе великим, як слон. А коли зробити ґніт з очей кажана, двох рибин – не пам’ятаю вже яких – та жовчі вовка, то дим його дасть видіння усіх цих тварин. Хвіст ящірки покаже всі речі навколо немов притрушені сріблом, а від лою чорної змії зі шматком погребального покривала може здатися, що ціла кімната повна змій. Я все це знаю. В бібліотеці є хтось дуже хитрий…
– А може, всі ці магічні практики – діло рук померлих бібліотекарів?
Николу це збентежило й занепокоїло:
– Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Уже пізно, вечірня вже почалася. Прощавайте. – І вирушив у бік церкви.
Ми пішли далі вздовж південних мурів: праворуч був притулок для прочан і капітулярна зала з садком, а ліворуч – маслоробні, млин, шпихліри, пивниці, будинок новіціїв. Усі, кого ми зустрічали, поспішали до церкви.
– Що ви думаєте про те, що розповів Никола, мосьпане? – спитав я.
– Не знаю. В бібліотеці щось діється, і не думаю, що то діло душ померлих бібліотекарів…
– Чому?
– Вони, мабуть, були
