лише спрага істини і підозра – яку я завжди помічав у ньому, – що істина є чимось іншим, ніж те, що здавалося йому істиною в ту мить. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланництво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто зі мною він про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання зміг я дістати, лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно не знав я нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення.
Вирушили ми на північ, та шлях наш був звивистим, і зупинялись ми у різних монастирях. Сталося так, що ми звернули на захід (хоч мали б звернути на схід), сливе вздовж гірського пасма, яке від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, пристаючи у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але синьйори їхні були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдинодушною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові.
Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні, як я дедалі більше переконуюсь) пізнати свого нового вчителя.
На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей – хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови – адже, як каже Боецій, ніщо не є таким скороминущим, як зовнішня форма, позаяк вона в’яне й міняється, як польові квіти з настанням осені; тож який сенс має нині говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки – бліді, коли й він сам, і всі, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сіризною їхні тіла (лиш дух, волею Всевишнього, промениться тим світлом, яке ніколи не згасне)? Але Вільяма хочу описати, раз і назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив’язуватися до старшого і мудрішого мужа не лише завдяки чарам його слова і гостроті розуму, але й через зовнішню подобу його тіла, яка теж стає їм любою, як постать батька, чиї жести і порухи син закарбовує у пам’яті, чию посмішку він ловить – і жодна тінь хтивості не споганює сей, мабуть, єдиний непорочний різновид тілесної любові.
У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті – діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах – розкошолюбство, Катон же вчащає до лупанаріїв. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у часи ті од свого вчителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.
Зростом був брат Вільям трохи вищий од інших людей, а через сухорлявість здавався ще вищим. Очі він мав
