затримувалися і виходили надвір, уже тримаючи в руках цивільний одяг. І навряд чи свій.
У цьому Дмитро Панас переконався, як тільки надійшла його черга. Всередині все було перевернуто догори дриґом, і надії знайти серед цього хаосу своє не було. Тому Дмитро вибрав якісь штани, сорочку й маринарку, найголовніше, якісь майже нові черевики, причому другий довелося пошукати, і з цим скарбом залишив склад.
Яким щастям було скинути із себе осоружну смугасту форму й надіти хоч і чужий, але все ж цивільний одяг! Хотілося взяти й спалити табірну одежу, але полум’я від такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув її на загальну купу.
У нормальному одязі вже почувався не таким безправним, як раніше. Дмитро озирнувся довкола. Його товариші по нещастю вже також перевдягнулися у що кому пощастило і навіть тим, кому дістався одяг явно не по їх статурі, не почувався обділеним.
Увагу Панаса привернула чималенька купка людей в однаковій сіро-зеленій уніформі. Це були німецькі солдати та офіцери, котрі умудрилися під час переможної для себе війни потрапити у полон до поляків. Це були молоді чоловіки, у дечому навіть нахабні, котрі тільки тепер усвідомили, що весь цей короткий жах закінчився і скоро вони знову побачать своїх.
Дмитро Панас незчувся, як до нього підсіли Михайло Ратушний і Василь Бандера.
– Бачив, як хазяйнують? – кивнув на комуністів Бандера. – Відчули свою силу!
– Та най чекають свою Червону армію! – махнув рукою Дмитро. – Нам що до того? Нам в другу сторону!
– Треба вже йти! – мовив Ратушний.
– А чого спішити?
– Почув я, що комуністи хочуть всіх загнати назад в блоки.
– Навіщо? – не зрозумів Дмитро.
– Щоб дочекатися своїх червоних і передати їм усіх, – сказав Бандера. – А мені треба додому!
– Мені також! – відказав Панас. – То що будемо робити?
– Зберемось всі разом і підемо звідси. Не думаю, що у комуністів так багато броні, щоб стріляти в нас.
Дмитро відзначив слушність Василевих слів. Напевне, ті три чи навіть чотири пістолети, котрі він бачив у комуністів, це все, що їм вдалося роздобути в будинку адміністрації табору.
– А куди підемо?
– Я пропоную йти до Берестя, – сказав Бандера. – То навіть недалеко звідси.
– А що там? То ж навіть не по дорозі додому?
– Там останні місяці сидить мій брат Степан. Якщо і там така сама ситуація, як тут, то він не нині-завтра також вийде на волю…
Тут усі почули якийсь гул. Він долинав десь із заходу. Вже колишні в’язні, як за командою, повернули голови у напрямку, звідки долинав звук. Спочатку не було нічого видно, але невдовзі на чистому небі з’явилися маленькі темні точки, які поступово перетворилися на десяток літаків. Побачивши своїх, полонені німці радісно замахали руками. Навряд чи помітили зверху це привітання, а можливо, перед ланкою винищувачів стояла якась конкретна
