два тижні, коли якось вранці почув, як хтось гамселить у двері його камери.
Коли ти сидиш в одиночній камері більш аніж пів року, то будь-який незрозумілий звук ззовні сприймаєш насторожено, а тим більше такий. Бандера став біля заґратованого вікна і тривожно дивився на міцні металеві двері, котрі, ти не менше, все ж піддавалися настирним ударам невідомих. Ось почувся сильний удар, двері неприємно заскреготіли і відчинилися. Бандера побачив групу таких же, як і він, арештантів.
– Він живий! – голосно промовив один з визволителів і привітався: – Здрастуйте, друже Степане!
– Ви мене знаєте? – здивувався Бандера.
– Про те, що разом з нами сидить сам Степан Бандера, ми знали вже давно, от тільки поляки не показували нам.
– А тепер що?
– Так війна ж! Німці б’ють поляків у хвіст і гриву! Душєвіч втік, бо до міста підступили німецькі війська.
– Хто ви? – запитав Степан Бандера.
До нього лише тепер прийшло усвідомлення, що така далека ще вчора подія – звільнення з тюрми – таки відбулася. А поки що незнайомий визволитель говорив:
– Друже Степане, нам треба йти. Наші люди повідомили, що до Берестя підходить німецька армія. Вам треба перевдягнутися!
Степан Бандера у супроводі колишніх в’язнів членів ОУН покинули Берестя саме у той момент, коли місто потрапило під авіаудар німецької люфтваффе, а на протилежному березі Західного Бугу, якраз навпроти Тереспільських воріт Берестейської фортеці, розгорталась батарея протифортечних гармат.
3
Капітан Леопольд Грот уважно роздивлявся у бінокль місцевість перед собою. До рятівного ліска було не менше трьох кілометрів майже голої сіножаті. Капітан досвідченим поглядом оцінив обстановку. Місцевість була відкрита, як на долоні, уся прострілювалася, порізана двома потічками, невеликими, але достатніми для того, щоб затримати рух кавалерії. Десь приблизно на половині шляху, який доведеться подолати залишкам ескадрону, Грот запримітив повернуті у їхню сторону три гармати.
– Армата, пане капітане! – почув він справа голос поручника Томашевського.
Він і підпоручник Грабовський – це все, що залишилося від офіцерів ескадрону уланів після вранішнього бою. Вони – і неповна сотня уланів.
– Бачу! – відказав капітан Грот.
Він завжди заздрив зірким очам поручника, якому для огляду місцевості не потрібен бінокль.
– Обідають! – заздрісно констатував Томашевський.
– У німців порядок: війна війною, а обід за розпорядком! – озвався підпоручник Грабовський.
Капітан подивився на годинник. Дванадцять хвилин на другу. Справді обід! А чи не скористатися цим і несподівано вдарити?
– Якраз час атакувати! – сказав, неначе підслухавши його думки, поручник Томашевський. –
