разів шарпнув за ручку. Повітря у блоку наповнилося тривогою. Вона посилилась, коли хтось невідомий вдарив чимось важким по замку. Раз, другий!
За весь час перебування у Березі-Картузькій (а для доброї половини в’язнів це не один рік!) таке було уперше. Усі заворожено втупили свої погляди у двері, а поляки з комуністами, що займали найближчі до дверей нари, завбачливо відсунулися від них якнайдалі. Пролунав ще один удар, і всі почули, як впала на бетонну підлогу залізна рейка.
Усі з острахом чекали, хто ж з’явиться. Яким же було здивування мешканців блоку, коли на порозі вони побачили молодого чоловіка, худого, що видавало в ньому такого ж в’язня, як вони самі, але одягненого у цивільне, і… з пістолетом у руці.
– Комуністи є? – запитав він.
– Є! – підвівся зі своїх нар Тадей Яблонський і назвав себе.
– Тоді знайте, що ми взяли під свій контроль весь табір! – повідомив незнайомець.
– Хто це «ми»? – запитав Василь Бандера.
– Комуністи!
– А де охорона? – недовірливо поцікавився Онуфрій Копистко.
– Порозбігалася! – усміхнувся невідомий. – Польська держава сьогодні впала під ударами двох великих армій.
– А хто друга? – запитав Яблонський.
– Вчора вночі Червона армія перейшла кордон Польщі і зараз переможним маршем наближається до нас! Здійснилося віковічне прагнення поневоленого польськими панами українського і білоруського народів про возз’єднання у великій сім’ї!
– А далі що? – запитав Дмитро Панас.
– А далі ви можете забрати на складі свою одежу і йти куди хочете. Хочете до Гітлера – йдіть, додому – тоже… А ми, комуністи, дочекаємось армії-визволительки!
Мешканці блоку заворушилися. Вони лише тепер, здається, зрозуміли, що це насправді відбувається з ними і що така нездійсненна ще вчора умова їхнього звільнення – коли рухне Польща – таки настала.
– Як хоч звати тебе, «спасителю» ти наш? – запитав Копистко.
– Олександр Гаврилюк, – відказав той.
– Ви той самий літератор Гаврилюк? – здивувався Яблонський.
Той знову усміхнувся:
– Та, певно, що я!
Тадей Яблонський потягнувся до нього. Вони привіталися. Це стало сигналом, що й інші члени вже не існуючої Комуністичної партії Західної України захотіли привітатися з «тим самим» Гаврилюком. Невдовзі «комуністична фракція» блоку його покинула. За ними подалися поляки із Національно-радикального табору. Оунівці йти не спішили.
– Дві декади – і «Польська юж зґінєла»[6]! – мовив Михайло Ратушний.
– Так, недооцінили ми німців, – згодився Дмитро Панас.
– І совіти тоже! – вставив Василь Бандера. – От того наші комуністи й встигли захопити владу в таборі, бо першими взнали про своїх. Тільки одного не розумію.
– Чого? –
Пародія на польський гімн «Єще Польська нє зґінєла».
