не вигадувати.
– Не знаю, вуйку! Знав би – то сказав, а так брехати не хочу!
– То й правильно! Якщо не знаєш, що казати, – кажи правду або мовчи! – похвалив Василь. – А ти куда йдеш?
– Та хочу на свою хату подивитися. Я тут народився і жив до того часу, як забрали до війська.
– То файно! Але там, може, закрито!
– То нічого! Просто походжу коло неї, подивлюся!
Він знову зняв капелюха.
– Бувайте здорові, вуйку! Тримайтеся! – сказав Михайло і пішов далі.
Колишня садиба Смолярів, а тепер читальня «Просвіти», справді виявилася зачиненою, але Михайло тим мало переймався. Він одразу відзначив порядок, що панував перед його колишньою хатою. Хоч опікувалася «Просвітою» його невістка Оксана, все ж було зрозуміло, що не лише вона одна. Але навіть таке бережливе ставлення до його маєтку не могло змінити Михайлове ставлення до теперішнього призначення: у цій ошатній оселі не було нічого польського, навіть натяку на те, до якої держави воно належить. Хоч ззовні ніщо не вказувало, що це читальня української «Просвіти», чоловік відчув – ця хата перестала бути його домом, перетворилася у щось чуже, незрозуміле, ефемерне, як чужим і незрозумілим для нього було все, що відбувалося за цими стінами.
Постоявши якийсь час, Михайло Смоляр розвернувся, щоб піти на лісничівку. Головне, щоб завтра вийшло так, як він запланував…
– Що ти хотів сказати мені, брате? – раптом запитав Кость.
Від несподіванки Михайло зупинився.
– З чого ти взяв, що я хочу з тобою говорити? – здивувався він.
– Я хоч і молодший за тебе, але тоже маю очі й вуха. Твоя згода відправитися зі мною аж на східний кордон мене спочатку здивувала, як здивував і твій приїзд. Тебе не було п’ятнадцять років, від тебе навіть листи приходили раз на пів року. А тут на тобі – приїхав сам! То я й подумав, що не для того, щоб зовидити батька з мамою. Про себе я вже не кажу! То яка у тебе справа до мене, Міську?
Михайло виявився зовсім не готовим до такого перебігу розмови. Вони із самого ранку, озброївшись рушницями, вийшли з лісничівки, заглибилися в ліс, піднялися на порослу деревами гряду, якою вже здавна хтось проклав дорогу, і рушили на схід. Михайло увесь час думав, як почати розмову з молодшим братом, але Кость сам допоміг йому, першим почавши розмову. Але виявилося, зовсім не так, як думав Михайло.
– Що ж, якщо ти почав перший, то і я буду відвертим! – сказав старший Смоляр. – Ти маєш рацію: я приїхав не просто так, хоч і не без того, щоб побачити вас всіх, але й у справі.
– До кого?
– До тебе, Костю!
– Ну, тоди я тебе слухаю! – з готовністю мовив Кость.
– Але ти маєш мені дати слово, що про те, що ми будемо говорити, не має права ніхто знати!
– Нічого собі справа!
– Яка вже є! Ти маєш зрозуміти, що то не моя примха!
– А чия?
– Спочатку дай слово, що то помре разом з нами! – повторив Михайло.
Звичайно,
