того, що повернувся він додому аж тепер.
– У нас Галичина, чи то як там у Варшаві кажуть, Малопольска всхудна! А ти таки в Польщі… До нас мало доходять справжні новини, але щось тут не так.
– Ви про що, тату?
– Тато каже про то, що забирають у військо молодих хлопів, – пояснив Кость. – Вчера забрали навіть Богдана Вовка. Він взагалі не служив у війську, а ще не минуло й дві неділі, як женивсьи.
Кость обережно озирнувся на двері хати.
– Буде війна?
Михайло відповів не одразу. Він також подивився на хату, але сказав не тому, що боявся, що їх підслухають мати і невістка. Розмова з батьком та братом непомітно зачепила справжню причину його появи у рідному домі. Щоправда, теперішня обстановка цьому аж ніяк не сприяє. Михайло навіть тепер побоювався батька. Зрештою, Кость також не міг бути надійною людиною, але іншого виходу у Михайла Смоляра не було.
– Як ви розумієте, я не служу у воєнному міністерстві і всього не знаю, – повільно мовив він. – А якби служив і знав, то певно, що нічого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам її скажу. Самі розумієте, що більшовики ніколи не змиряться з тим, що є така держава, як Польща. Навіть якщо вони і визнали нас, то це ще нічого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королівство і їхній цар був королем Польщі. А зараз, у такий непевний час, у Варшаві стараються приготуватися до всього. Одна мобілізація була в березні, друга – тепер. Може, нічого не станеться, але бути готовим до того треба.
Михайло подивився на стривожених батька і брата.
– Ще когось мобілізували? – поцікавився він.
– Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсім не знає, як тримати ґвера.
– Навчать! – впевнено сказав Михайло. – Для того і забирають!
Він розправив плечі.
– Як добре! Я вже давно не дихав таким повітрям. Ще б лісом пройтися, то довго пам’ятав би ці дні!
– А ви завтра зранє підіть в ліс! – запропонував Яків. – Костю якраз треба перевірити ділянку на сході.
– А дорога через болото? – запитав Кость.
– Та сам справлюсь! Що там робити? Хлопи роблять самі, сам видів!
Михайло повернув голову до Костя:
– Підемо, брате?
– А чого не піти? Возьмемо рушниці, може, когось підстрелимо, – згодився Кость.
– От і файно! – зрадів Яків. – То, може, гербати трохи вип’ємо?
– О ні! – застережливо підняв руки Михайло. – Я вже повний! Ліпше піду до нашої старої хати. Ви не обіжайтесь, але лісничівка то не мій дім. Я тут не жив, але таки там!
– Я піду з тобою?.. – запитав Кость.
Михайло заперечливо похитав головою:
– Не треба, брате! Дорогу додому я ще не забув.
– Най йде сам! – сказав Яків. – А якщо сьи загубить, то якісь бахурі приведуть.
– Не загублюсь! – впевнено мовив Михайло і покрокував дорогою до недалекого Перетина.
Звичайно,
