зваленої у купу зброї підійшли офіцери і з цікавістю розглядали трофеї. Видно, їм найбільше сподобались уланські шаблі, бо саме цю зброю вони вибрали з-поміж іншої. Видно, ця вже екзотична для них зброя піднесла їхній настрій, бо офіцери, побачивши, як незграбно вимахує шаблею їхній товариш, не змогли втриматися від голосного сміху.
А Маркові Вальку, а з ним і трьом десяткам його товаришів по службі, було не до сміху. Він враз зрозумів, що його життя вкотре зробило крутий кульбіт, і йому доведеться пізнати те, що свого часу випало батькові Андрію, коли той після боїв біля Стрия потрапив до російського полону. Тоді стрільцю Андрієві Вальку пощастило вижити і через рік повернутися додому. Тепер така доля випала його синові.
От тільки чи пощастить Маркові так, як пощастило його батькові?
Так замість Варшави залишки групи армій «Познань» потрапили у табір для військовополонених. За дивним збігом, тимчасовий табір розмістився між містами Стшалково та Слупце, де свого часу перебував вояк Західноукраїнської Народної Республіки Михайло Смоляр. Про нього Марко Валько згадав тоді, коли нарешті зрозумів, куди саме потрапив. Про те, що старший син гайового Якова Смоляра живе у Слупце, Марко, звичайно, знав – у селі ніколи не було таємницею, де перебувають його вихідці. От тільки на відміну від молодшого Смоляра, якому дозволялося виходити з табору, заходити до Слупца, де він, зрештою, і залишився, теперішні військовополонені такої можливості не мали. Мало того, ніхто тут постійний табір будувати не збирався, тому вже п’ятого жовтня, у той самий день, коли після чотириденних боїв в районі міста Коцька під Любліном, вистрілявши всі набої, здалися частинам вермахту останні частини оперативної групи «Полісся», всіх полонених, зокрема й колишнього улана Марка Валька, повантажили на вагони і повезли кудись на південь.
А зовсім недалеко від того місця, де перебував Марко, в будинку з антикварною крамницею, не знаходили собі місця Михайло та Кася Смолярі. Звістка про війну Михайла заскочила у потягу, котрим він їхав додому після невдалих відвідин батьків. Михайло Смоляр саме розмірковував, що саме він має говорити людям із «Двуйки», аби якось згладити відмову брата Костя співпрацювати на польську розвідку, як на станції у Ярославлі пасажири дізналися, що почалася війна. Враз усі попередні тривоги відійшли убік, і залишилася єдина думка: швидше доїхати додому. Дивно, але думка про сина Тадеуша виникла лише раз, але Михайло не став за нього непокоїтись: син був у Варшаві, далеко від фронту, до того ж йому лише п’ятнадцять. Більше переживав Михайло за дружину і дочку, адже від Слупце, де вони жили, до німецького кордону не так уже й далеко.
Звичайно, його спокій щодо Тадеуша не поділяла Катажина. Тільки побачивши чоловіка на порозі, вона одразу вирядила його до Варшави, щоб той повернувся додому з Тадеком. Всякі його спроби заспокоїти дружину розбилися об її тверде переконання: треба їхати! Розуміючи, що їхати треба, інакше це зробить дружина, Михайло наступного дня відправився на вокзал. Там він зустрів розгубленого Романа Зайончковського, із сином котрого і поїхав вчитися до Варшави їх Тадеуш. Видно, пана
