кивнув головою, таки так.
– Боїшся померти?
– А пан сержант не боїться? – огризнувся Вовк.
– Боюсь, але не за себе.
– За кого, цікаво?
– За свою Гандзю, – відказав той. – Смерть – то що? Раз – і тебе нема! Ну, добре, нехай не раз! Але тебе нема! Що тут вже буде, тобі вже однаково! А моя Гандзя, мої діти залишаться і будуть плакати. Ото мене найбільше бісить. Жонатий?
– Так! Місяць тому, – для чогось уточнив Богдан Вовк.
– Ну, то, може, й ліпше!
– Чого ліпше?
Ці слова потонули в оглушливому вибуху десь зовсім поруч. Богдан інстинктивно втягнув голову у шию.
– Не переживай! Такі снаряди ці стіни не проб’ють! Росіяни будували добре.
– Росіяни? – здивувався Богдан.
– Вони! Але, як бачиш, користаємо з того ми.
– То все добре, Каролю, але чому нашому русину ліпше від того, що він жонатий так мало? – запитав хтось з-під протилежної від виходу з каземату стіни.
– Та не йому, а його кобіті! – поправив сержант. – Якщо його вб’ють, то вона не буде довго побиватися за ним. Скоро вийде знов заміж!
– Моя Зося не така! – заперечив вражений Богдан.
– Та я не кажу, що така чи не така! Тебе не стане, а як їй все життя самій жити? – примирливо відказав Кароль.
– Та чого ти всіх нас ховаєш? – озвався той самий жовнір. – Може, ще всі виживемо. Чуєш – вже не стріляють!
Всі прислухались. Дійсно, артилерійський обстріл припинився, настала тиша, у якій одразу почули чиїсь кроки по битій цеглі.
Це був їхній командир. Він спустився у каземат, окинув поглядом жовнірів і голосно крикнув:
– Чого чекаєте? Бігом на захисний вал! Зараз буде атака!
Як з’ясувалося невдовзі, біля того місця, де ховався від артилерійського обстрілу поручник, вибухнув снаряд і оглушив його. Через те офіцер і говорив голосно.
– Вже не будуть стріляти? – поцікавився хтось.
– Може і не будуть, а може, просто люфи нагрілися. Треба, щоб остигли, – зі знанням справи відказав Богдан Вовк.
Недаремно ж він один день пробув біля канонірів!
Це одразу підняло його авторитет серед інших жовнірів, але скористатися цим не було змоги. Всі побігли за поручником до східного валу. Як невдовзі стало відомо жовнірам, ще напередодні німецькі частини охопили Берестя в кільце, майже без бою взяли саме місто, і лише фортеця залишилася польською.
Богдан Вовк гепнувся на землю перед розбитими вибухами стінами захисного валу, обережно підвів голову. Спереду, з боку східного передмістя Берестя, наближалася німецька піхота. Йшли відкрито, на повен зріст, без танкового прикриття. Зрештою, танки і не пройдуть – їм ще треба переправитися через канал Мухавець. Через нього до Цитаделі можна перебратися мостом, але невідомо, чи не здогадалися поляки пристріляти
