як на фортецю впали перші авіабомби. Тоді Богдан (і не лише він один) нарешті дізнався, що таке справжня війна. Німецькі літаки скинули з десяток бомб на так званий білий палац, сильно його пошкодивши. На щастя Вовка, він перебував далеко від місця падіння бомб, тому залишився живим. Саме цей наліт німецької авіації на другий день війни на об’єкт, розташований біля протилежного від Німеччини кордону, й змусив командування змінити плани щодо відправлення прибулих кудись далі, а розподілити їх у наявні тут полки. Так шеренговий Вовк став жовніром оперативної групи «Берестя».
Спочатку була муштра, від котрої боліло все тіло, але її новобранці сприйняли як належне. Зрештою, ніхто не заставляв їх ходити плацом до мозолів на ногах. Всі розуміли, що короткого часу, що їм було відведено, недостатньо для того, щоб хоч як навчити резерв ходити більш-менш нормально. Та й не те було зараз головним. Найперше – навчити стріляти. І по можливості влучно. А часу для цього не вистачало.
Несподівано для себе Богдан Вовк потрапив до артилерійської батареї капітана Янішевського, щоправда, ні стріляти, ні наводити гармату на ціль йому поки що не довірили. Завданням новоспеченого каноніра було підносити снаряди і при потребі відсікати піхоту. Про це новобранцю повідомив сам командир батареї. Він критично оглянув з ніг до голови виструнченого перед ним рекрута.
– У війську служили? – запитав він.
– Не служив, – відповів Богдан.
Капітан Янішевський скривився. Вже така відповідь розповіла йому багато що про Вовка. Прикинувши, скільки років може бути «молодому поповненню», він поцікавився.
– Жінка є?
– Є!
– Так от, шеренговий Вовк! Від вас залежить, чи не стане вона вашою вдовою, – безапеляційно сказав капітан. – Стріляти вмієте?
– Так, навчили.
Янішевський знов скривився. Він на власні очі бачив оте навчання й нічого хорошого від новобранців не чекав.
– Коли виникне потреба, ваше завдання буде відсікати піхоту. Бо що є найбільшою небезпекою для канонірів?
Богдан зовсім не по-військовому знизав плечима.
– Танки? – обережно запитав він.
– Танки ми самі підіб’ємо, а ось проти піхоти ми безсилі! І щоб цього не сталося, ви маєте стріляти й стріляти влучно! Зрозуміли?
Цього разу Богдан Вовк відповів за статутом.
– Tak jest!
– От і добре! – відказав капітан Янішевський.
Нагода перевірити, як він уміє стріляти, випала тринадцятого вересня. Саме на батарею капітана Янішевського припав перший німецький удар. Коли споглядач доповів, що від села Чернавчиці наближається німецький загін, підсилений чотирма танками, командир батареї наказав готуватися до бою.
Богдан Вовк стояв в окопі якраз між двома гарматами, обслуга котрих діловито, зі знанням справи готувалася до майбутнього бою. Йому самому належало «відсікати» піхоту, як перед боєм нагадав Янішевський Вовку й іншим жовнірам із прикриття.
Напевне,
