(«Кухарка» – це прізвисько він дав королеві Єлизаветі, королеві-матері). Мама [королева Марія] тверда, як ніготь, але зломлена. Коли королева зазнає невдачі, вони не можуть показувати такі самі почуття, як можуть інші…»
«Маунтбеттен. На нього не можна багато покладати, але він намагається домінувати й ніколи не перестає говорити. Усі підозрілі та спостерігають за тими, хто впливає на Філіпа». Тільки для одної племінниці, нової королеви («Ширлі Темпл» у Віндзорському стилі), яка запросила його на обід зі своїм чоловіком у Кларенс-хаус, екскороль знайшов добрі слова. «Неформальна та доброзичлива. Чудовий новий світ. Повна самоконтролю і, здається, береться за роботу дуже швидкими кроками».
У третьому епізоді «Корони» Пітер Морган представляє колишнього короля Едуарда VIII у ситуації драми, починаючи з моменту його зречення в грудні 1936 року – «Кілька годин тому я виконав свій останній обов’язок як король та імператор» – доки ми спостерігаємо, як маленькі принцеси, нічого не підозрюючи, граються зі своїми коргі та велосипедами. Далі в епізоді ми йдемо за герцогом, якого зіграв Алекс Дженнінгс, коли він прибув до Лондона в лютому 1952 року, поєднуючи роль на похоронах брата зі своїми маневрами, щоб зберегти 10 000 фунтів стерлінгів, які Георг VI виплачував йому, коли був живий. Наприкінці епізоду ми бачимо тріумф герцога на екрані, коли він домовляється з Вінстоном Черчиллем, який також допомагає розв’язати проблему щодо королівського прізвища.
Насправді герцог Віндзорський не отримав пенсію у 10 000 фунтів стерлінгів – «Кухарка» та мати про це попіклувалися. Але динаміка сюжету закручується на інтригуючій нитці історії: Едуард VIII був старим другом Вінстона Черчилля, і Черчилль ледь не знищив власну політичну кар’єру, коли 1936 року підтримав короля, намагаючись врятувати його від зречення престолу. Ці два чоловіки зблизилися влітку 1919-го, коли 25-річний принц мав виголосити промову на бенкеті для воєнних союзників після Першої світової. Тридцятичотирирічний Черчилль, державний секретар з питань війни та повітряної безпеки у повоєнній коаліції Ллойда Джорджа, надіслав молодому чоловікові кілька порад для промови.
Не слід соромитися читати свою промову, але якщо він все-таки складе собі письмові намітки, то повинен «робити це досить відкрито, дуже повільно й ненавмисно». Краще, звичайно, запам’ятати текст або говорити, лише кидаючи погляди на нотатки. У такому разі Черчилль рекомендував створення імпровізованої трибуни зі столового посуду та фаянсу – невеликих чаш для вмивання, розміщених на склянках, з тарілкою на вершині як мініплатформою для нотаток. «Але треба бути дуже обережним, – попередив він, – щоб не збити це все, як колись сталося зі мною». Тоді, 1919-го, молодий принц Уельський виголосив промову напам’ять, повністю без записок – на схвалення Черчилля. «Ви маєте рацію, якщо займаєтесь цим, – написав він. – З наполегливістю ви можете говорити так само добре, як будь-який професійний оратор у цій країні».
Коли через 15 років відбулося зречення, Черчилль інстинктивно став на бік короля. Він був роялістом
