мовою. Бажання порвати будь-які зв’язки з їхнім колишнім життям, хай яким коротким воно було, бажання зреалізуватися в новому світі, проявлялося, отже, дуже ясно.
Лише коли мені вже виповнилося вісім років, і після того як батько налагодив зв’язки з українською діаспорою в Парижі, він раптом почав говорити з нами українською. Він ніколи не розповідав про своє дитинство і дуже мало говорив про своє вивезення до Німеччини, але на нацизмі було поставлено хрест, і на це було дві причини: перша – та, що німці не збиралися навертати свої жертви в нацизм; їм вистачало мучити їх, а потім знищувати, а свідомості вони не торкалися. Комуністи додавали самообмовляння, визнання провини й психічне ґвалтування, перед тим як убивати. «Ми зробимо їм ідеальний мозок, перш ніж прострілити його», проголошує Партія в книзі Джорджа Орвелла «1984». Друга причина полягає в тому, що німці програли війну, їхні злочини були визнані, викриті й стали навіть головним предметом «обов’язку пам’яті», принаймні у Франції, де для жертв комунізму становище було складним і ще й досі залишається дуже делікатним.
З часом мої знання про історію України розширилися, і я дізнався, що в документах батька зазначене не його справжнє місце народження. Звільнений американцями з німецької концтабірної робочої команди, він зміг видати себе за українця, що народився в Польщі, аби не бути виданим у Радянський Союз та опинитися в ГУЛАГу. Отже, мій батько не був громадянином Польщі… він народився 1926 року в Радянській Україні… Убивство дідуся мало своє пояснення, а як щодо голоду? Батькові на часи тих подій було сім років…
Усвідомлюючи, що два роки, проведені батьком в американській армії, були його першими двома щасливими роками, мені цікаво було дізнатися про його життя в Німеччині й в Україні. На моє п’ятнадцятиріччя, коли мої товариші читали комікси про прибульців і Макдака, я попросив подарувати мені на день народження «Аушвіц» Леона Полякова. Марно було батькові пропонувати мені який-небудь роман чи «Астерікс», я не відступав. Очевидно, саме тоді, прочитавши «Аушвіц», я вже не припиняв думати про страждання українців при Сталіні. Василь Гроссман, російський радянський письменник родом з України, який присвятив цілий розділ серед найкращих сторінок свого літературного доробку знищенню українців голодом, зізнається, що усвідомив не лише свою належність до євреїв, але також і масштаби ГУЛАГу та геноциду українців 1933 року, коли дізнався про Голокост і знищення нацистами його сім’ї. У книжці «Все тече» він описує й ставить в один ряд масових убивств «спільний скрегіт колю чого дроту в сибірській тайзі й у таборі Аушвіц»[13]. Те, що Арендт змогла показати своїми блискучими інтелектуальними конструкціями, Гроссман осмислив через призму того, чим він був свідком. Обоє вони заслуговують на вдячність.
Якось у 1987 р., у Франції, під час канікул ми з другом гуляли в далекому селі у Франш-Конте, сиділи ввечері в кафе і ділилися між собою різними дурничками українською мовою. До нас підходить якийсь селянин, вочевидь,
Vassili Grossman, Œuvres, Paris, Robert Laffont, 2006, p. 987.
