за хатою. На дверях були набиті залізні прути, і ми замикали їх на замок, щоб корову не вкрали. Вночі мій чоловік і сусіди сторожили її зі зброєю. Я регулярно носила щось поїсти знайомим селянам, що потерпали від голоду[14]. Це було жахливо, люди помирали з голоду. Були й випадки людожерства[15]. Зникали кудись діти. Двоє сусідських діточок зникли, і їх, мабуть, таки з’їли. Коли мій син ішов у школу, а я не могла повести його, то я казала йому, щоб він ішов посеред дороги, не підходив близько до хат, бо його могли захопити зголоднілі страшидла. У сорок сьомому році знову стався голод. Я поїхала до родичів на західну Україну добути харчів. Радянська пропаганда писала про галичан, що то були кровожерливі націоналісти, які вбивали всіх радянських людей. Я знала, що то була чиста пропаганда, і їхня допомога дала нам змогу вижити. Після війни я була впевнена, що мій син помер у Німеччині. Можливо, так було б і краще, бо люди з НКВС розшукували його й розпитували, чи не отримувала я відомостей про нього через родичів із західної України. І лише через двадцять років я дізналася, що він живий, і ми отримали листа. Я побачила його знову в шістдесят дев’ятому році, тобто за двадцять сім років після того, як він пішов».
Мій батько продовжив:
«У той голод мені було сім років. Батько приносив нам якусь їжу зі свого заводу. Я пам’ятаю, особливо, що їв бурякову мелясу, а також іще й маленьку, ще зелену, картоплю, яку ми поїдали з лушпинням. Мати посилала мене інколи ‘‘купити’’ молока в сусідів, і платив я їм не грошима, а лушпинням. Часом варили суп із кропивою, і це звалося ‘‘зелений борщ’’. А якось ми їли горобців, яких мені пощастило вловити. Мій живіт був тоді роздутий, і стирчав, як пухир, між худющими ногами й руками. До нас заходили жінки попросити трішки меляси, яку батько приносив із заводу. Сусіди варили шкіру з черевиків, щоб приготувати з неї якийсь суп. Ідучи в школу я мусив прямувати серединою дороги й не наближатися до хат, бо знав, що в селі зникали діти. У школі ми підбирали крейду та їли її. Час минав, і учнів у класі меншало. На стінах висіли портрети Леніна й Сталіна в оточенні щасливих дітей із лозунгами типу ‘‘Спасибі нашому татусеві Сталіну за наше щасливе дитинство!’’ або ‘‘Жити стало краще, жити стало веселіше!’’. Авжеж, то було ще те життя! Я шкрябав нігтями по стінці хати і їв якусь крихку плісняву. Траплялося, що я непритомнів, несподівано і в будь-якому місці. З іншими хлопцями ми бігали красти яблука, налітали на дерево, як сарана, і поїдали їх якомога більше і якомога швидше. Якось я пішов украсти кавуна, це було небезпечно, бо на баштані була сторожа, і нас могли побити. Я бачив також довжелезні черги людей, що чекали під магазином день і ніч, підміняючи один одного. Я пам’ятаю, як непокоїлася моя мама через мій рахіт. Вночі ми чули, як зголоднілі селяни викопували заводські відходи – то були бурякові відпадки, якими робітники годували своїх свиней. Селяни викопували їх зі сміттєвих ям і їли просто там, на місці, серед ночі. Удень я бачив нещасних селян, що сиділи під стінами
Під час поїздки до Києва у 1981 р. ми зустрічалися з людиною, яка підтвердила, що була врятована від смерті моєю бабусею.
Свідчення, опубліковані в українській пресі 1990-х рр. підтверджують, що випадки канібалізму траплялися й у Соболівці.
