нас по черзі, і якщо один підіймався й хотів бігти, він кидався на нього і вкладав на землю ударами кийка.
Третій раз мало не став для мене останнім. На моє щастя, директор заводу був доброю людиною і врятував мене від того садиста, а мене відправив збирати полуницю в його садку і не заборонив їсти її… Але той капо тримав мене на прицілі, чекаючи лише слушної нагоди. За якийсь час після того він вилаяв мене за щось, що не мало б жодного сенсу в житті вільної людини. Я показав йому непристойний жест, і ось уже ця тевтонська свинюка з криком біжить по свого кийка, щоб розправитися зі мною. В’язні припиняють роботу – надто щасливі, що знайшли привід для відпочинку та потішитися видовищем. Але один чоловік застеріг мене, сказав, що капо мене вб’є, і краще мені тікати, але так, щоб не залишитися із ним сам на сам. Тоді я побіг цехами заводу, а той германський бовдур біг за мною. Це мене й урятувало. Директор заводу зупинив його і привселюдно вичитав йому чисто нацистську мораль: ’’Що ти робиш? Тобі не соромно? Ти, німець, виставляєш на посміх наш народ, ганяючись за якимсь остарбайтером!’’. Як я потім дізнався, той директор не був нацистом.
А одного разу мені неймовірно пощастило. Поряд з нашим місцем роботи був розбитий бомбою вагон, повний хліба. Ми пролізли в нього, щоб набрати хліба собі – не надто багато, щоб не було помітно під одягом, але і якомога більше, аби був якийсь запас. Цим хлібом я харчувався кілька днів. Я склав його у свій мішок, який скрізь носив із собою, навіть у вбиральню, і клав його собі під голову на ніч. Досить було на мить відволіктися, і в мене б його вкрали. До мене на надто багато чіплялися інші, бо я був молодий і маленький, тож мене помічали менше, ніж великих, чия голова просилася під кийок. Оскільки, окрім української, я говорив російською й польською, то міг таким чином лавірувати між національними групами. Я швидко почав розуміти прості речі німецькою і легко вхоплював накази, що їх вигавкував капо. Один величезний білорус подружився зі мною, очевидно, через те, що я чомусь учився в школі, і взяв мене під свою опіку. Він слухав мене і відлякував тих, хто міг би скористатися моєю фізичною слабкістю.
Нашу команду поставили розбирати руїни Кельна після великих бомбардувань. У місті стояв тільки собор. Ми розчищали вулиці, підвали, де часто опинялися заваленими цивільні німці. Декого з нашої команди змушували розряджати бомби, що не розірвалися. Мені вдалося уникнути цієї роботи. Зачувши свист бомби, ми вже знали, де вона впаде, і куди ховатися. Я бачив, як один наш товариш необачно побіг, і загинув на моїх очах. Одного разу біля моєї ноги впав запальний фосфор. Цей фосфор був жахливою штукою. Він прилипав до шкіри та випалював її, а скинути його було неможливо. Нас ставили також і на не менш тяжкі роботи: копати сміховинні протитанкові рови. Якою б не була робота, есесівці окреслювали зону праці й наглядали за нами здалеку як неприступні й далекі хазяї. Капо підганяли нас лайкою, ногами й кийками. Я чув, як німці, що проходили повз нас, казали капо, щоб
