Х. і В., які донесли на мого батька, розшукували мою матір, щоб убити її, бо боялися, що вона викаже їх німцям. Моя мама була жінка освічена і ще надто ‘‘західна’’ для них. Але жінка одного з них попередила нас, і ми сховалися. На них упала німецька бомба і вбила їх. На нашій дорозі були тепер величезні колони радянських полонених, що йшли без кінця в хмарах пилу, грязі й убозтва. Німці не ненавиділи нас так, як комуністи, вони терпимо ставилися до відкриття церков, і їм було байдуже до селян, які змогли тепер піти з колгоспів. Вони трималися більше на відстані й брехали менше, ніж більшовики, вони ігнорували нас, але будь-які дії опору жорстоко каралися: публічні повішання, розстріли або виселення. Я не бачив заарештованих і вбитих євреїв, і тільки в Німеччині я дізнався про ту сумну долю, яку їм там готували.
У 1942 році мені було шістнадцять років, німці тоді складали списки людей для відправки на примусові роботи в Німеччину. Мені довелося їхати. Мати проводила мене на залізницю, але я не знав тоді, що ще двадцять сім років не бачитимуся з нею, а сама вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас перевозили у вагонах для худоби, але німці над нами не знущалися. Там були росіяни, українці з Галичини й поляки. Я завжди почувався ближчим до галичан і поляків, ніж до моїх радянських земляків – росіян чи навіть українців. Коли я опинився в Німеччині, в Рурі, я відчув шок. Це було ще до масивних бомбардувань Німеччини, і все тут було велике, чисте, багате, продумане. У магазинах було повно речей, яких я ніколи не бачив і навіть не уявляв у нашому нужденному комуністичному світі. Але все це було не для мене. Німці майже всі ходили в формі й вивішували на вікнах нацистські прапори. Ми, робітники зі Сходу, мали носити знак “OST” на куртці, і цей знак невдовзі, в міру того як руйнувалася Німеччина, мав стати знаком рабства. Ми жили в бараках і працювали на десятках заводів. Ми могли виходити на вулицю, але завжди з тим знаком OST на животі й без грошей. Німці були байдужі до нашої долі, без злості й без доброти. Спілкуватися з ними близько могло бути небезпечним. Я знав поляка, якого оскопили за те, що він зустрічався з німкенею. Нещасний показував нам, що в нього лишилося від його органа, і плакав. Але інколи на роботі я чув, як деякі німці казали щось співчутливе про мій вік, зріст і мій рахіт. ’’Вони присилають нам пацанів!’’, почув я якось у себе за спиною. Але наше становище було не найгіршим. Одного дня нас кудись повезли, і ми проїжджали повз місце, яке можна було назвати табором для радянських полонених: величезне поле, скелети в обірваній на лахміття формі та колючий дріт. Ніяких бараків. Ці люди жили, спали й мерли просто неба, влітку й узимку.
У 1943 році, а особливо 1944-го, становище для німців погіршилося. Англійці масовано бомбардували міста й заводи, посилювався нестаток, і німці ставали дедалі агресивнішими. Робота була дуже тяжка, робочий день тягнувся без кінця, харчування мізерне… На заводах постійно ставалися аварії з людьми й каліцтва. Якось я дізнався, що неподалік від нашого заводу працюють українки
